У даній статті ми поговоримо про мисливство Українських Карпат, а саме якими ритуалами та обрядами володіли гуцульські мисливці, як полювали на велику та малу здобич, як виглядали гуцульські рушниці, чи справді гуцули "стріляли гадюками" та які замовляння над ними проговорювались? Усе це дізнаєтеся із нашого матеріалу про вірування мисливців Карпат.
Одним з господарських занять українців було мисливство. Це заняття, поряд із збиральництвом та рибальством, є найдавнішим в історії людства. Проте, як справедливо зазначив польський етнолог пер. пол. ХХ ст. Казимир Мошинський, серед слов’янських народів мисливство ніколи не було головним господарським заняттям. Тому що у період формування цих народів, серед них й українського, головними господарськими заняттями населення, з яких вони сформувалися, уже були рільництво та скотарство [1].
- Мисливство у слов’ян завжди мало лише допоміжне значення у системі господарювання. Незважаючи на це, мисливство протягом тривалого періоду посідало доволі вагоме місце у господарстві українського народу. За його допомогою українці захищали власні поля, городи, поголів’я худоби та птиці від завдання їм шкоди з боку тих чи інших диких звірів. Воно було також джерелом м’ясної їжі, отримання інших цінних продуктів.
Поступове освоєння українцями незаселених земель, розорювання все більших площ призвело, як і в більшості інших регіонів земної кулі, до значного зниження кількості диких звірів і, як наслідок, до суттєвого занепаду мисливства серед населення. Однак у багатьох етнографічних районах України воно зберігалося до сер. ХХ ст. Землями, на яких традиційне мисливство у др.пол.ХІХ— пер.пол.ХХст. мало найбільше поширення, були етнографічний Поліський регіон та Українські Карпати, на теренах яких розташовані три етнографічні райони — Бойківщина, Гуцульщина та Лемківщина.
Причина широкого застосування українцями Полісся та Карпат у др. пол. ХІХ — пер. пол. ХХ ст. традиційного мисливства криється у географічних умовах земель, на яких вони проживали. Ці землі містили значні площі важкодоступних територій, які вкривали великі масиви лісів. Наслідком цього було багатство дикої фауни. Саме це зумовило значне розповсюдження традиційного мисливства у зазначений період в Українських Карпатах та Поліссі.
Кожне традиційне господарське заняття було обов’язково поєднаним з різноманітними ритуалами, обрядами, повір’ями тощо. Підкреслимо, що в цілому будь-яке явище матеріальної культури народу було нерозривно пов’язане із його духовною культурою. Традиційне мисливство у цьому відношенні не складало винятку. Кожен мисливець приділяв велику увагу виконанню певних обрядів, які, згідно з народними віруваннями, повинні були принести йому успіх під час здійснення полювання, незмінно дотримувався ряду повір’їв тощо.
Ритуали і обряди мисливців Карпат
Зупинимось на ритуалах, обрядах та окремих повір’ях мисливців Українських Карпат др.пол.ХІХ?— пер. пол. ХХ ст. Усі вони були пов’язані з рушницею — головною зброєю тодішніх мисливців при застосуванні ними активної форми полювання. Зазначимо, що рушниці в окресленому періоді були найчастіше саморобними.
Мисливські ритуали та обряди мали два призначення — забезпечення успіху під час полювання (влучності та смертельності для звірів пострілу з рушниці) і встановлення оберегу над рушницею проти дії на неї «злих чарів», здійснюваних недоброзичливими мисливцями. Виконання мисливцем деяких обрядів, згідно з народними віруваннями, забезпечувало водночас досягнення обох зазначених цілей.
В українській етнологічній науці мисливським віруванням у цілому було приділено небагато уваги. На поч. ХХ ст. етнограф Володимир Шухевич у своїй монографії «Гуцульщина» вперше широко розглянув це питання. Проте у його праці практично міститься лише переказ зібраних автором польових даних. Відсутні узагальнення або ж систематизація [2]. Дещо пізніше етнограф Петро Шекерик-Доників також навів різноманітні обряди та повір’я мисливців Гуцульщини, подавши їх опис у художній формі в творі «Дідо Иванчік» [3]. Обидві зазначені праці стали головними писемними джерелами при написанні нашої розвідки. Цінні джерельні дані, використані у статті, містяться також у творах деяких польських етнографів пер. пол. ХХ ст. [4]. У др. пол. ХХ ст. вивчення мисливських вірувань на українських землях практично повністю зупинилися. Лише після проголошення незалежності України, у 1990-х рр., вийшла стаття дослідника Григорія Аркушина про мисливські повір’я Західного Полісся. Ця розвідка не містить узагальнюючого матеріалу. У ній опубліковано цінні польові відомості, зібрані автором протягом декількох років. Головною метою статті Г. Аркушин назвав фіксацію і, як наслідок, збереження для науки мисливських повір’їв, а також викликання зацікавленості у їхньому зборі та дослідженні [5].
Важливим джерелом для нашої розвідки стали також зібрані польові матеріали [6].
Обряди з гадюкою
Значна кількість мисливських обрядів, метою яких було забезпечення успішності полювання та встановлення оберегу над рушницею, була пов’язаною із гадюкою. Так, напр. ХІХ ст. для того, щоб рушниця влучно стріляла та щоб «її нїхто не урік», мисливці застосовували наступний засіб:
брали жало гадюки, гадючий «чесник», ладан, зрізані верхівки з дев’яти осик та приносили це у храм на дев’ять Богослужінь. Після цього дев’ять разів окреслювали цим навколо рушницю і ховали в отвір, висвердлений в прикладі [7].
Щоб рушниця «остро била» та щоб не розходився далеко звук пострілу (почувши вистріл, недоброзичливий «стрілець» міг «збавити» рушницю чарами), горяни в березні вбивали гадюку, відрубували та засушували її голову («ні на сонци, ні у печи, а так»). Після цього голову розтирали на порох, говорячи наступне замовляння: «Острас була, як вогонь; когос заразила, не віратував сі, так, аби моя пушка, кого закрасит, аби не втік». Цим порохом набивали рушницю. Цей ритуал, згідно з уявленнями мисливців, надавав зброї захисту проти завдання їй магічної шкоди з боку мисливця, який чув звук пострілу з неї. Тепер уже недоброзичливому мисливцеві потрібно було взяти рушницю в руки для того, щоб за допомогою чарів зробити її непридатною для використання [8]. Серед мисливців панувало повір’я, що шматок гадюки, вкладений в отвір у прикладі рушниці (у «коморку»), притягував до зброї звірів [9]. Вважалося, що рушниця не підведе (можливо також, що її буде неможливо зробити непридатною для використання за допомогою чарів) того мисливця, який у її приклад закладе жало гадюки [10].
Для того, щоб рушниця «не підвела» мисливця, він намагався застрілити гадюку в свято Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) [11]. Цей день був пов’язаний з різними народними віруваннями, що стосувалися гадюк. Зокрема, загальноукраїнським було уявлення, згідно з яким на свято Воздвиження Чесного Хреста гадюки відповзають до вирію — міфічного теплого краю. У зв’язку з цим людям (серед них й мисливцям) було вкрай небезпечно іти у це свято в ліс [12]. Ю. Шнайдер зафіксував розповідь гуцулів про мисливця, якого у це свято «змії» забрали до своєї схованки, щось говорили до нього та примушували його лизати «гадючий камінь». Лише навесні цього чоловіка відпустили на волю. «Мисливець у цей день до лісу не піде», — закінчує переказ оповіді згаданий дослідник [13]. Схоже оповідання було поширеним на Київщині. На цьому терені дорослі, розказуючи дітям про те, що гадюки у свято Воздвиження Чесного Хреста заповзають у велику яму і лижуть у ній «гадючий камінь», оповідали їм історію про дівчинку, яка, пішовши у зазначене свято в ліс, потрапила, подібно до згадуваного мисливця, у полон до гадюк [14].Це вогнище розпалювали від «ошкалька громовиці» («ошкальок громовиці» — скіпка з дерева, у яке вдарила блискавка. — в. Р.) [18]. З самого ж «ошкалька громовиці» вогонь добували за допомогою тертя, отримуючи так звану «живу ватру», що, за народними уявленнями, мала особливу магічну силу. Після затухання ватри попелом з неї чистили рушницю [19].
Гуцули стріляли гадюками?
«[…] Ше Яків Мувів, в нас мисливець був, він ше польський був, ти й казали, шо він купив рушницю і дотів шукав так, шо загнав у ствол гадюку. Та й відси вистрілив. Ну, а рушницю вурвало! Та й він собі відпиляв, та й ходив, то сміялися з него «Півтаранка» [24]. «[…] Казали мижи людьми […], єкшо її [гадю-ку] зловити, забити в ствол одним кінцем […] та й стрілити […], кажут, шо то добре. […]. А може ро-зірвати [дуло] […]» [25].
«[…] Треба в змії витєгнути язичок, в приклад задовбати і попадаєш так шо є. […]. Таке чув ше недавно, шо говорили […] звір йде на рушницу» [28].
Серед мисливців Українських Карпат було поширеним уявлення, що є рушниці так «залагоджені», що їх начебто вже ніхто не міг за допомогою чарів зробити непридатними для використання: «[…] Зброю так залагоджували, шо її ніхто не міг зіпсувати, наприклад, ніякий чародій. Якшо один зробив, шо вона повинна стріляти, то інший вже не може зробити, шоб вона не вистрілила… Навіть в мене була одна така рушниця, я продав її в гори…» [34]; «…Був тот кріс (кременева рушниця – в. Р.) так залагожений, шо ніхто ни годен був його ні зба-вити, ні замовити» [35].
Обряд з гасінням ватри
«Шоби рушниця добре стріляла […] треба взя-ти глоду […]. Кладе той глід на вогонь до тих пор, шоби той глід згорав на ватерці, і потому бере з того вуглики […] ватри гасити […]. Рано, до схід сонця, набирає води, потому ті вуглики кидає в воду і рахує від дев’єть: дев’єть, вісім, сім… До одного дійшло це і на цим кінчаєси. Дев’єть раз він тото зробив, потому ше раз дев’єть […] З того кришиться так шоби виходило на одного один вуглик. То ше навіть тої води треба брати іти дес до струмка, де добре. Набираєте води, і це в тій воді, навіть до схід сонця бажано… Цеї води треба, рано помив, ввечер зробив, помив рушницю тим, але треба хапати зразу, бо сильно бере ї’ ржавчи-на з цього. То треба його махом сушити. Ну і так дают посохнути, потому завтра рано стараються іти на польованя» [42].
- Мисливські обряди, у яких мисливці використовували гадюку.
- Мисливські обряди, під час яких відбувалося «відгашування ватри».
- Мисливські обряди, у яких спелись тісно елементи язичництва і християнства (двовір'я)
Ця магія могла мати дуже глибокі коріння у традиційних віруваннях. Оскільки центральне місце у ній посідає гадюка, спробуймо з’ясувати, якими були українські народні уявлення про неї. Джерела показують, що ці уявлення були доволі неоднозначними. Так, Р. Кайндль згадує гуцульську легенду про гадюк, які, врятувавши ковчег, спасли людський рід [53]. Гуцули вірили, що гадюки кусають тих людей, які працюють у свято [54]. З цього бачимо, що до гадюк ставилися позитивно. Водночас чимало свідчень вказує на вкрай негативне народне ставлення до них. Ми уже згадували, що гадюк ототожнювали з нечистою силою у творі П. Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік», у якому автор намагався відтворити народні уявлення. Про ототожнення гадюк із «злими духами» згадує Григорій Купченко [55].
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
- Moszyski k.Kultura ludowa s?owian / K. Moszyski — Krakow, 1929. — Cz. I: Kultura materjalna. — S. 25.
- Шухевич в.Гуцульщина : Ч. 2 / Володимир Шухевич // Материяли до українсько-руської етнольоґії. — Львів, 1901. — Т. IV. — С. 231—235, 239.
- Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік / П. Шекерик-Доників — Верховина, 2007.
- Schnaider I. Z kraju Huculow / I. Schnaider // Lud : Or-gan polskiego towarzystwa etnologicznеgo, wydawany przez polskie towarzystwo ludoznawcze we Lwowie (далі — Lud). — Lwow ; Warszawa ; Krakow ; Poznan; Wilno, 1901. — T. VII. — S. 264—270 ; Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wolyniu / T. Seweryn // Lud. – Lwow ; War-szawa ; Krakow ; Poznan; Wilno, 1932. — T. ХІ. — Ser-ja II. — S. 24—35.
- Аркушин Г.Повір’я мисливців Західного Полісся / Г. Аркушин // Древляни : збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. — Львів, 1996. — Вип. 1. — С. 186.
- Архів Інституту народознавства НАН України (далі — Архів ІН НАН України). — Ф. 1. — Оп. 2. — Од. зб. 641.
- Шухевич В. Гуцульщина: Ч. 2. — С. 233.
- Там само.
- Кайндль Р. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перека-зи / Р. Кайндль —Чернівці, 2003. — С. 79, 116, 151.
- Schnaider I. Z kraju Huculow... — S. 266.
- Ibid.
- Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний на-рис / Осип Воропай. — Харків, 2007. — С. 390.
- Schnaider I. Z kraju Huculow... — S. 266.
- Воропай О. Звичаї нашого народу. — С. 390.
- Гуцульські говірки. Короткий словник / уклад. Г. Гузар,
- Я. Закревська, У. Єдлінська, В. Зеленчук, Н. Хоб-зей. — Львів, 1997. — С. 111.
- Там само. — С. 180.
- Там само. — С. 46.
- Там само. — С. 112, 49.
- Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 156, 187—
- 189, 191—192.
- Там само. — С. 191.
- Там само. — С. 191—192.
- Там само. — С. 190.
- Там само.
- Архів ІН НАН України. — Ф. 1. — Оп. 2. — Од. зб. 641. — Арк. 42.
- Там само.—Арк. 48.
- Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wolyniu. — S. 27.
- Аркушин Г. Повір’я мисливців Західного Полісся. — С. 187, 191.
- Архів ІН НАН України. — Ф. 1. — Оп. 2. — Од. зб. 641. — Арк. 34.
- Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wolyniu. — S. 27.
- Аркушин Г. Повір’я мисливців Західного Полісся. — С. 187.
- Там само.—С. 187, 191; Seweryn T. ?owiectwo ludowe na Wo?yniu. — S. 27.
- Ibid.
- Остап вишня. Усмішки, фейлетони, гуморески : у 5-ти т. / Остап Вишня. — К., 1975. — Т. 4. — С. 139.
- Архів ІН НАН України. — Ф. 1. — Оп. 2. — Од. зб. 641. — Арк. 5.
- Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 159.
- Там само. — С. 22.
- Гуцульські говірки… — С. 45.
- Шухевич В.Гуцульщина : Ч. 2. — С. 234.
- Гуцульські говірки. — С. 129.
- Там само. — С. 50; 210; 49; 43, 145.
- Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 26—28, 187—192.
- Архів ІН НАН України. — Ф. 1. — Оп. 2. — Од. зб. 641. — Арк. 47.
- Там само. — Арк. 48.
- Шухевич В. Гуцульщина : Ч. 2. — С. 234.
- Там само.
- Шухевич В. Гуцульщина : Ч. 2. — С. 233.
- Кайндль Р. Гуцули… — С. 79.
- Там само. — С. 116.
- Kolberg O. Dziewa wszystkie / O. Kolberg — Wroclaw —Poznan, 1970. — T. 54: RusKarpacka. — Cz. 1. — S. 186.
- Аркушин Г. Повір’я мисливців. — С. 192.
- Кайндль Р. Гуцули. — С. 79.
- Аркушин Г. Повір’я мисливців. — С. 187.
- Кайндль Р. Гуцули. — С. 116.
- Там само.
- Купчанко Г. Некоторыя историко-географическія све-денія о Буковине. — Кіевь, 1875. — С. 59.
- Шекерик-Доників П. Дідо Иванчік. — С. 191.
- Галайчук В. Гліг у віруваннях / В. Галайчук // Мала енциклопедія українського народознавства / за ред. чле накореспондента НАН України, д. і. н., проф. С. Павлюка. — Львів, 2007. — С. 121 ; Галайчук в.Осика у віруваннях та обрядовості / В. Галайчук //
- Там само. — С. 409—410