Що насправді означає слово «характерник»? Сучасні історики, а зокрема історики XX сторіччя, переконували нас, що козаки – всього лиш нащадки селян... які не витримали гніту поміщиків і покидали рідні землі, а після того оселились біля Дону, Волги, передгір’ях Кавказу, причорноморських степах та на дніпровській Хортиці. В цьому є, звичайно, якась частка правди, тому що усі ці землі були козацьким осідком, але дуже вкорочена, і вона не може пояснити багато цікавих речей. Це лише часточка історії, яка повідає нам про те, як поповнювались ряди тогочасних козаків, але ніяк не пояснює їх походження, передісторію та не розповідає про їх коріння. Власне, це нас найбільше і цікавить.
Дуже багато фактів розкривається, якщо звернутись не до стандартних джерел радянської історіографії, а до давніших історичних згадок і праць. Взяти до уваги хоча б трьохтомник дослідника козаччини Дмитра Яворницького - "Історія запорізьких козаків" (1892-1897). І це не єдине джерело, де ми наштовхнемось на низку цікавих і маловідомих подробиць та фактів про козаків-характерників. Власне, про це піде мова.
Джанійці
Перечитуючи давні джерела про козаків, знаходимо незнайому назву, чи то пак етнонім - Джанійці, які за описами мешкали попри гирла Дону, Кубані, Дніпра та Дністра ще у 12-му сторіччі до нашої ери і також звалися Черкасами (звідси, можливо, і назва міста - Черкаси). Ці племена становили оригінальну слов’янську гілку, тобто були автохтонами, корінним населенням на цій землі.
Як розповідають перекази, Джанійці ходили на 30 кораблях на допомогу легендарній Трої, яку взяли в облогу греки-ахейці. Вони воювали у військах Олександра Македонського проти персів царя Дарія. Коли величезна перська армія йшла в наступ на македонські фланги, п’ятірки невідомих воїнів прорубували шлях крізь щільні колони персів, розвертали коней, прорубували шлях назад і безслідно зникали в степах. Досвідчені та розумні перські воєначальники впадали в розпач. Вони нічого не розуміли і не могли нічого вдіяти. Цих невловимих назвали в народі - характерниками. А ще: химородниками та галодовниками. Вони володіли різними гіпнотичними прийомами, проникали в ворожі табори, викрадали вартових або ж навіть воєначальників з їх шатрів, чудом повертались живими, знову розчинялись у чистому полі.
Джанійці вміли маскуватись на вихідних позиціях ворожої кінноти таким чином, що коли перси шикувалися у ряд для атаки, характерники вистрибували і в зігнутому стані пробігали попід животами коней зі своїми гострими шаблями, притиснувши їх тупим боком до спини. Це справді важко уявити. Позаду них на землю порубані падали цілі ескадрони. Так Македонія перемагала у своїх війнах, і не лише завдяки одному геніальному Олександру…
Під час нашестя Чингізхана на Південну Русь два його провідних тумена (20 тисяч вояків) зустрілись у межиріччі Дону та Волги з невідомими воїнами, що йшли у бій оголені по пояс. Вони воювали вдома мечами, стоячи на конях, з легкістю ухилялись від ударів, стріл та навіть ловили їх біля своїх грудей і не боялись смерті. Від двох туменів живим не залишився ніхто. Траплялось, що монголи раптово впадали в безумство і, наче зачаровані, починали битись один з одним. Декількох козаків монголам вдалося взяти живими і вони забрали їх з собою на Схід. Козаки-джанійці залишили по собі чимало знань, які у першу чергу збереглися в усній народній творчості, козацьких звичаях та традиціях. Вони досконало володіли своїм тілом, ці рухи частково увібрав український народний танець - Гопак. Усі ці руки розкривали потоки внутрішньої енергії людини, яку у східних єдиноборствах називають Ци (звідси - Ци-Гун).
Подейкують, що сам мандрівний філософ Бодхідхарма перейняв ці знання (або був родом із джанійців) та прийшовшт до Китаю заснував школу у-шу. Так були закладені основи кунгфу, звичайного та астрального карате, мистецтва невидимих воїнів і шпигунів ніндзюцу.
Основою бойового мистецтва характерників-джанійців були спеціальні заговори, молитви і таємне навчання (закрите від постороннього ока). Символом був Віз (Велика ведмедиця), що зберігся на гербі та печатці запорізьких козаків. А головним було неприйняття ні жрецтва, ні священства, тобто посередників. Козак - був дуже гордим і волелюбним, спілкувався з вищими силами тільки напряму, володіючи «ману» – медитаціями (звідси - омана). За допомогою духовних, медитаційних методик козаки могли досягати небачених результатів і отримувати надприродні властивості і сили. (про медитаційні практики характерників тут).
Донині збереглись окремі релікти стародавніх бойових технологій, пов’язаних з використанням так-званого «другого зору» – методи нанесення ударів «спалахами» і використанням у бою астральних двійників. Оборотництво, що давало змогу перетворюватись у звірів та птахів, судячи зі всього, прийшло саме від характерників. Дещо зупинимося на цьому. Культи Ulfhednar (люди-вовки) та Berserkes (люди-медведі), більш відомі як берсеркери вікінгів, що мали кровний зв’язок з земля асів та ванів - тобто Причорномор'я і Придоння - землі скіфо-сарматських вершників та амазонок. Відома одна вправа, що використовувалась посвяченими воїнами цих культів для демонстрації своїх властивостей. Оголений воїн сідав на сніг і відкривав у собі канал внутрішньої енергії (у ведично-арійській традиції – Прана). Його тіло настільки розігрівалось, що сніг танув навколо нього, а він не відчував холоду. В Тибеті досі практикується схожа вправа, коли монахи сушать на морозі мокрі простирадла, просто загорнувшись у них голими.
Посвячення в культ людей-звірів складалось із двох основних частин. Перша з них розвивала вміння вводити себе в стан бойового трансу, що дозволяв бачити дії противника в сповільненому режимі та легко ухилятись від ударів, стріл та мечів (щось схоже відтворили брати Вачовські у "Матриці"), а також відчувати напрям польоту «своєї» стріли чи кулі (в цей момент в характерника холоне потилиця). Оборотництво за своєю природою є двоїстим: в одних випадках дійсно може статись надзвичайно потужне спілкування з тотемом людини, його тваринним символом, в такому разі свідомість людини може переміститись в птаха чи звіра, підкоривши тварину своїй волі. Або ж бойовий маг навіював противникам, що вони бачать вовка чи ведмедя. До речі, тотемізм був дуже поширений і в інших традиціях, зокрема мольфарстві.
Етимологія поняття "характерництво"
“Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere”.
— Він не був убитий, оскільки він володів «характером».
Як бачимо з цитати, поняття характерництва в якості військового мистецтва існувало не лише на українських землях, а й у Франції. Зараз можна лише гадати, чи цей термін залишився французам у спадок від давніх галльських жерців — друїдів, чи, може, прийшов туди разом з козаками Богуна і Сірка в часи Тридцятилітньої війни…
В давніх історичних джерелах під характерниками мали на увазі воїнів, наділених надзвичайними і навіть надприродними можливостями, що цим виділялись з козацького оточення. Звичне на перший погляд і милозвучне для слов’янського слуху слово навіює нам думки про сильний дух і характер. Але насправді під цим словом криється набагато глибший зміст. Характерниками люди називали людей з властивостями відьмаків, чародіїв, пророків, знахарів. Таких козаків-чаклунів часто також іменували химородниками, галдовниками («галдувати» – чаклувати), заморочниками (вони вміли напускати «морок» – туман, сон).
Часто в різних джерелах слову «характерник» приписують грецьке походження: «character» – "відмінна риса". Деякі дослідники стверджують, що етимологію цього слова слід шукати з допомогою санскриту – давньоарійської мови. Адже на території України в давнину жили індоарійські племена, частина з яких в 2 тисячолітті до нашої ери вирушили в Індію (а також Персію, Китай), а частина залишилась і взяла участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів, зокрема українського. Значна подібність між санскритом і мовами балтійських, слов’янських народів свідчить про тісні контакти між цими народами в минулому.
Перша частина терміну «хара» («харе») у перекладі з санскриту означає - боже натхнення. Це саме та енергія, якою вміли користуватись, надихатись характерники. Власне, «Характерники» можуть розшифровуватись також як ті, що володіють центром хара. Центр - це чакра. Звідси й харакірі – випускання життєвої енергії через центр «хара», розташований в районі пупця, до «ірі» – Ірію, слов’янського раю. А чим замислювались ви над словом "знахар" – той що знає хару, з відновлення якої повинне початись будь-яке лікування тіла, організму людини.
В індійських Ведах теж є чимало цікавої інформації. Наприклад, про те, що серед другої касти кшатріїв-воїнів існували загони основані з воїнів, що звались «махаратха-ми» і могли самотужки битись проти тисяч. Оскільки префікс «ма-» у санскриті означає великий, то «харатхи» очевидно будуть тими самими характерниками – славетними воїнами з неперевершеним таємним військовим мистецтвом. За іншими даними – «маха» – великий, могутній, «ратха» – рать, військо.
Яким би не було істинне походження даного поняття, висновок можна зробити єдиний: явище сягає корінням в сиву, допотопну, арійську давнину і на його розвитку відчутний вплив стику народів, культур, традицій, звідки зародилися й традиції наших предків.
Також, можна стверджувати, що явище характерництва є певним чином глобальним. Тобто у різних народів існують певні аналоги характерників. Ми вже говорили про берсерків і мольфарів, монахів шаолінь, ніндзями, самураями, цигунами. Різницю складають просто техніки, принципи, вірування, соціальні та інші умови розвитку.
Оповіді і легенди про характерників
Більшість оповідей та легенд про характерників було записано в Україні лише в ХІХ ст., хоча саме явище древнє, а перші згадки про них зустрічаються ще в літописах що стосуються другої половини XVI сторіччя. Не менше запам’ятались характерники й іншим народам, які зазіхали на наші землі. Турки до прикладу іменували їх «урус шайтан» ("урус" – можливо, рус, білий, "шайтан" – чорт) і навіть лякали ними дітей) Вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце – тому «урус шайтан» завжди першими йшли в бій, хоч на Січі їх був всього лиш один курінь.
Відомості про характерників впадали в око і багатьом польським історикам, а вірування про них були настільки сильними, що навіть три століття потому ходили українськими землями легенди і небилиці, які були записані багатьма істориками та дослідниками козацької доби. Наведемо деякі з них:
”…серед них завжди були так звані “характерники”, котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі “характерники” могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих “верцадел”, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, “перекидатися” на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов”.
Відомі історичні факти, коли вороги виготовляли спеціальні кулі зі срібла, бо не могли звичайною кулею вбити характерника. Ще одним джерело є “Історія Русів” - історичний твір, пам'ятка української національно-політичної думки початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 року. Книга містить розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького – Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником:
“Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням російського царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!”.
На війні козаки ворога не боялися, та й мали вони особливі секрети:
“А як вийдуть на вiйну, то iх б`ють кулями, а вони собi й байдуже: пазухи порозставляють i збирають туди кулi. “Та ну бий!” – кричить кошовий хлопцевi, а сам i без пiстоля i без рушницi стоiть. “Пiдожди, батьку, наберу куль та тодi i пострiляю.”
Як відомо характерники вміли напускати на ворогів «морок» або «оману». Про битву війська запорозького з турками ходили такі перекази:
“Запорожець пiдняв руки i пiймав ядро. Ось бач, каже, який гостинець! Ну тепер, каже, глянь на острiв: шо там?” Глянув отаман, аж турок сам себе руба, сам на себе пiдняв руку i пiшов потопом. Пiднялась велика курява, а потiм стихло. “Дивись тепер” – каже запорожець. Глянув отаман, аж нема нi одного живого турка, порубали самi себе…”
Могли запорожці оману напустити на ворогів у ближньому бою:
“Там запорожцi бились з татарами… Як iх сила, то вони покладуть усiх до одного, нi одного не випустять. А як несила, то вони зроблять або рiчку, або лiс, такий лiс, що його нi пройти, нi проiхати. Та тодi тi – татарва, то що наткнуться, подивляться, а воно рiчка або лiс, та й назад. А пiсля як роздивляться, а воно того нема нiчого. Отакi були тi запорожцi.”
Навіть відомий письменник і етнограф Пантелеймон Куліш увіковічнив такі спогади народні в романі «Чорна рада»:
“Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав. “Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав`яжiть мене в мiшок.” Зав`язали його да й притягли за трямки, аж вiн йде з-за дверей: “А що, вражi дiти! Встерегли?”
І про відомого козацького характерника Сірка багато спогадів:
“Сiрко – це кошовий такий. Вiн такий був, що дещо знав. Оце бувало вийде iз куреня та й гука на свого хлопця: “Ану, хлопче, вiзьми пiстоль, стань там та стрiляй менi в руку!” Той хлопець вiзьме пiстоль та тiльки – бух! – йому в руку. А вiн вiзьме в руку кулю, здаве ii та назад i кине. Вони, тi запорожцi, всi були знайовитi…”
Йому ж приписують здатність до оборотництва:
“Тодi зiскочив з коня, дав його другому козаковi, а сам кувирдь – та й зробився хортом i побiг до татар… Як стали тi татари вiдпочивати, то той хорт поробив iм так, що вони всi поснули. Тодi вiн назад до козакiв та знову кувирдь – i зробився чоловiком!”
Хоча про подвиги і можливості Сірка можна сміливо писати окрему статтю…
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
