П'ятниця
29 бер., 2024
     

Ukrainian English

Олесь Бердник — Послання до Росії (1978)

Рейтинг 4.4 з 5. Голосів: 13

oles-berdnyk-poslannya-do-rosii

Олександр (Олесь) Павлович Бердник (1927-2003) — український прозаїк і поет, громадський діяч, активний учасник руху за захист прав, один з організаторів Української Гельсінської Групи. 


Росіє!

У минулі часи, дружні або ворожі, діалоги між народами тривали постійно. Вони відбувалися стихійно. В сучасну добу цей привілей народних речників узурповано диктаторами — насильниками Права. Тому велика німота панує в духовній сфері наших націй, а натомість клекоче соціальний базар брехнею, зрадою і мізерними підробками єднання, дружби та злагоди.

Переступимо вікові мури відчуження та страху і розпочнемо вирішальну розмову — розмову тисячолітніх сусідів, найтісніше пов’язаних спільною долею, спільними стражданнями і грядущим катаклізмом, котрий зруйнує все примарне і освятить все святе.

Росіє! Ти не монолітна в дусі своєму: є Росія тиранів, катів, мучителів, зрадників, брехунів, убивць, — а є також Росія поетів, повстанців, космічних творців, мислителів, святих, трударів і люблячих матерів, які несуть естафету любові крізь криваві епохи занепаду й смерті.

Це послання — до обох Росій.

Дух України промовляє до твого духу, Росіє, в цьому діалозі. Хай ці слова стануть для тебе останнім попередженням і останньою можливістю воскресіння.

325 років тому в Переяславі ми дали одне одному лицарське слово на побратимство, на єдність, на вірність. Кожен з нас від того тривожного дня посіяв безліч різних зерен у землю кількох поколінь.

Вже четверте століття, Росіє, ми йдемо спільним ланом, пожинаючи врожай, заповіданий прадідами. Який же той урожай?

На сцені соціального базару буде дана однозначна відповідь: Україна й Росія — рівні серед рівних, дві великі сестри, зростають, квітнуть і йдуть до сяючих вершин. Україна дає стільки-то сталі, чавуну та вугілля, хліба й сала, випускає ось таку кількість книг, має стільки-то мільйонів студентів, учених та героїв праці.

Проте ці плакатні визначники, Росіє, втомили дух України. Вона відкидає їх з огидою і показує на своє чоло.

Глянь на моє чоло, Росіє, — ти побачиш терновий вінець!

Так, результат багатовікової спілки наших народів — Голгофа України, — окраденої, замученої, оббреханої, розіп’ятої.

Не поспішай лютувати, Росіє! Задумайся і згадай минуле: твоє духовне падіння і наша ганьба почалися в той день, коли ми, не розпізнавши гадючого духу московських тиранів, відкрили Золоті Ворота України для чужинецьких орд.

Що ж попливло крізь наші Золоті Ворота до тебе, Росіє, і що приплинуло до нас? Все відбувалося на історичному полі, нічого не можна приховати!

Ти отримала наші багатющі землі, Росіє, а на додачу — трудящі руки і мистецькі душі, рівних яким мало у світі. Ти безжально пожирала наші багатства і безсоромно смоктала творчий геній України, привласнюючи собі пріоритет і славу. Ти прикрила убогість та нікчемність своїх лицарів і опричників нашою піснею, нашою науковою думкою, звитягою наших лицарів. А натомість?

Ти зруйнувала колиску свободи — Січ Запорізьку, дивовижний витвір Еволюції, який міг би на кілька століть наблизити епоху волі й народовладдя. Ти привласнила собі все, що було пов’язане з історією запорізьких лицарів духу, — клейноди, архіви, легенди, пісні. Ти наклала вето на саму пам’ять про них, бо жахаєшся їхнього воскресіння у духосфері сучасності.

В цьому діалозі не варто перераховувати всі факти та імена: архіви твоїх жандармських катакомб мають усе, щоб освіжити пам’ять. Тому згадаю лише основне.

До спілки з тобою український народ виборював свою суверенність, свою волю, і в тій борні гартував душу, творив пісню і високу мисль космічного всеохоплення. Ми не грабували чужих багатств і не захоплювали чужих земель. Жадаючи волі, ми шанували волю сусідів. Ми не мурували в’язниць, не городили кордонів, не творили кріпаків з вільних громадян. Наша щирість веліла бачити у сусідів такий же духовний стрій, як і в собі. Це була жахлива помилка.

Закон з’єднаних посудин ілюструє історичну ситуацію нашого єднання. Духовний та економічний вакуум Московщини нездоланно смикнув до себе все, чим багата й славна Україна.

А щоб волелюбне серце народу не могло дати відсіч зрадникам і дворушникам, необхідно було знищити віковий корінь сили і вільності інститут козацтва та кобзарства, — ці два крила українського генія.

О, як ти безжально, Росіє, нищила, обкарнувала, висмикувала пір’їни з тих райдужних крил!

Крило козацьке ти одсікла одразу — і найжорстокіше! А розсіяні залишки лицарів розвіяла у безвість: непокірними загатила фінські та сибірські болота, а покірнішими обставила свої кавказькі кордони та почала звойовувати апетитні східні території.

Крило кобзарське відсікти було важче: ампутація розтяглася на кілька віків, тим більше, що джерело творчості пливло з бездонної криниці серця народного. Проте твій чаклунський дух, Росіє, знав, що то — основне завдання, бо доки вимахує в повітрі кобзарське крило — може бути регенероване й відроджене одсічене козацьке крило.

Ти почала випивати, висушувати творчу криницю України. Як гусінь, оповили нашу землю петрові й катеринині ублюдки та свої перевертні. Колись найосвіченіший в Європі народ опустився в найнижчі круги інферно: пекельні слуги не знали, як ще дошкульніше вдарити по серцю України, щоб померкла, нарешті, райдуга на творчому крилі.

В ту критичну добу лише явище Шевченка врятувало Україну від деградації і воскресило райдужне крило генія рідного народу. То був дивовижний прорив джерела творчості із надрів Духосфери.

Лютість ворожого духу Росії була вражаюча. Проте вже пізно було щось робити: заборона лише роздмухувала б вогнище відродження. Гадючий чаклунський дух обрав інший шлях — шлях визнання і введення в свою програму. Пророк, з яким обнімається ворог, втрачає більшість своїх революційних сил!

Могутні соціальні потрясіння XX віку не принесли Україні воскресіння: всі творчі сили були втягнуті у хитру гру політичних шахраїв: деякі з нас лягли на полі бою, деякі впали з роздробленими черепами у підвалах ЧК та гестапо, деякі згнили в сибірських таборах, деякі обрали шлях Переяслава — шлях ганьби і прислужництва.

Досвід трьохсотлітнього прислужництва та приниження показав: одна помилка, одне хитання дає ланцюгову реакцію помилок та падінь у грядущому. Те, що зроблено сьогодні — неможливо переробити завтра. Чорні зерна зради і страху виростають в чортополох занепаду, з якого годі шукати виходу.

Висновок такий: кожен народ повинен сам вирішувати свою долю, не дозволяючи іншим народам перебрати на себе керівну ініціативу.

Краще вмерти героєм, ніж животіти кріпаком!

Ми мали такий лицарський заповіт і — зневажили його! Століття рабства — розплата за зраду перед духом волі!

Але ти, Росіє, не радій, не танцюй над купою обсмиканого райдужного пір’я! Ті обрубані крила не приросли органічно до твого зміїного тулуба. Ти обтяжила себе злочинами, падіннями, зрадами, від яких тебе не очистять всі твої святі й подвижники. Ти стала гігантською в’язницею народів, і не захотіла зруйнувати ту в’язницю після Жовтневої Революції, а ще сильніше стиснула в правиці скіпетр жорстокості.

Той скіпетр ти ще, ще й ще невблаганно опускала на голову причинної України — божевільної Діви, котра так необачно наділа на свій палець обручальний перстень.

Хто зміряє океан муки, в якому пливе Україна? Хто опише страждання мільйонів померлих від штучного голоду в 33-му році? Хто зможе розповісти про ридання тих, хто був безневинно розстріляний у 37–39 роках? Хто обніме духовним оком незміряний світ приниження, безправності, деградації, ув’язнень, безвісних смертей, голодувань, втрати ідеалів, — той світ, який став історичним фантомом України, її прокляттям, її невпинною реальністю?

Тисячі вбитих поетів, митців, мислителів… Ще тисячі й тисячі втомлених, підкуплених, застрашених!

У той час, як всі народи Землі прагнуть до волі і знаходять шляхи до неї, ти, Росіє, накинула аркан на шию України і безжально душиш її, щоб вибити з неї пам’ять про славне минуле, про космічне покликання її буття!

І навіть тепер, коли син України Корольов відкрив для тебе Браму Космосу, навіть у такий духовний час ти не хочеш зм’якшити своє жорстоке серце, Росіє! Всі кращі сини українського духу знову в неволі, на засланні, під невсипущим оком жандармів! Кожен, хто сказав тобі слово Правди, — відчув удар твого скіпетра жорстокості. Незламний Мороз — за що ти караєш його? Хіба не за героїчний захист української культури?! Ніжний Сверстюк, який творчим духом оглядав риштування українського собору душі, — невже ти так жахаєшся його? Правдивий Лісовий, який добровільно пішов на ешафот, щоб сказати тобі слово перестороги, — невже ти не бачиш, що такі люди готові подати тобі дружню руку навіть після жорстоких ударів?!

А за що ти опустила меч кари на Миколу Руденка — космічного поета, устами якого Бог дав тобі слово відродження і грядущого знання; за що ти так тяжко скривдила його і його побратимів, котрі прийняли на себе місію захисту поневолених — Лук’яненка, Тихого, Матусевича, Мариновича, Вінса?

Світличний, Чорновіл, Стус, Килимець, Стосів, Шабатура — десятки героїчних чоловіків та жінок України, вся вина яких лише в тому, що вони правдиво мислять і діють, — що вони вчинили тобі, Росіє?!

Ми не станемо рахувати втрати! Дух України знову й знову народить нас для страшного двобою із драконом Неволі й Жорстокості! Але ти, Росіє, повинна в цей грізний історичний час визначити свою стежку і свій духовний статус! Пам’ятай — ось для тебе настав час вирішення: воскреснути серед вільного кола народів або впасти в запустіння і забуття!

Нехтувати цим попередженням не слід — ні сила, ні страх інших народів не врятують тебе від тієї долі, яка чигала на всіх насильників, — від долі повного знищення!

Проте, ненавидячи тиранічну Росію, я щиро люблю іншу Росію — голубооку дівчину з казки, яка знемагає в чаклунському сні, обнімаючи хижого дракона. Я шлю вітання тій Росії в день 325-річчя нашої спілки — Росії Сергія Радонежського, Росії Реріха, Росії Лєрмонтова і Єсеніна, Шукшина і Горького, Ціолковського і Разіна! Воскресни, русява принцесо, до космічного буття, воскресни від тяжкого кошмару в’язниць, термоядерних арсеналів, кріпацького духу, шовіністичних зазіхань! Спільна стежка Любові поведе нас до Світу Радості!

Братерство Духовних Республік чекає на нас. Незміряні Епохи Космічного Творення відкривають брами для Дітей Любові. Твоє воскресіння, Росіє, і наша непорушна дружба — запорука того, що Земля вийде з глибин інферно до неба Єдності!

Але спочатку слід пройти Страшний Суд — Суд Божий. Ти, Росіє, — чорна чаклунко, спадкоємнице Петра і Катерини, — повинна дати відповідь перед Ликом Вічного Судді. Я шлю тобі цей історичний виклик: на суд! На суд! На суд! Божий суд розпочався!

Кров людська — не вода! Земля не приймає її, і кожна краплина волає до неба. Хай вона впаде на тебе, Росіє Петра і Катерини, Сталіна і Берії, Росіє сучасних Безликих! Хай спопелить вона гадючу шкіру Дракона, щоб спляча красуня могла прокинутися до життя Духу!

Я свідчу на Суді Божому ім’ям України — свідчу за зраджених і замучених козаків, за знедолених кріпаків, за зганьблену пісню, за принижену думку, за численні покоління, котрі вмирали на чужому полі, не виконавши народної місії. За мільйони померлих від голоду, за тисячі розстріляних сучасників моїх, за мільйони забутих, страждаючих від суму, відчаю та безвиході!

Дай відповідь Богові, Росіє, і прийми альтернативу:

Лише повна Воля для скованих тобою народів звільнить тебе! Лише Епоха Духовних Республік, Святих Народів, вільних від політико-економічних кайданів чужих ідеологій, відкриє для нас життя суверенності й обопільної дружби. Україна не бажає більше тягти чужу колісницю до термоядерної прірви, до повної творчої деградації!

Я виходжу до тебе у пустельне вранішнє поле, двоголовий орле Росії! Я сам-на-сам викликаю тебе на герць, як це велося в казкові часи! Діва-Україна благословила мене на подвиг і сказала на прощання: — Бийся без щита!

І я стою супроти тебе, древній Драконе, з відкритими грудьми, — але безстрашно! Йди сюди — зі своїми в’язницями, бюрократичними бандами, царями, вождями, стукачами, провокаторами! Ти не зможеш перемогти мене, бо я — Безсмертний Дух України!

На бій! На бій! На бій!

Не роздвоюйся, хитрий орле Росії, хай обидві голови твої дивляться в очі мої! Ставка бою — Воля України і Воля Росії, закутої русявої принцеси, яку ти стережеш!

Я кинув виклик на бій, я послав позов на Божий Сул, — ти чуєш, Росіє!? Ось моє тіло — ти можеш опустити на нього скіпетр жорстокості! Я знаю — моє тіло загине! Загине і твоє проявлене тіло, історична химеро, двоголовий драконе!

Зате я знаю і провіщаю іншу реальність: перед Ликом Божої Матері Причинна Україна і Закута Росія воскреснуть в Любові і в Космічну Епоху вже ніхто й ніщо не роз’єднає їх!

Терновий вінець України відкриває браму Любові!

Росіє, я сказав!..

25 грудня 1978 року — 7 січня 1979 року
 
(Олесь Бердник. Терновий вінець України. - Лондон: Укр видавнича спілка, 1985. - С.229-236)
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"

Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber