♦ Українські Карпати » 
Важливою підставою життя лемків був деревний промисл. Деякі села, положені серед старих, густих борів, напр. Чорна Вода біля Щавниці, Дальова біля Яслиськ, Мощанець, Суровиця, Дарів, Поляни, Полави, Завої в Романівщині, Команча, займаються й досы стинанням, чищенням, доставою дерева (ялиць, смерік, сосен, буків) до тартаків, залізниці та міст, і це приносить їм великі прибутки.
Деревяний промисл
Самий переріб дерева на промислові предмети слабо розвинений. Він радше зужитковується та примінюється до власних потреб, а саме на гонти, протісся, лати, бельки, форшти при будові хат і господарських будинків. Виріб гонтів був давніше дуже широко розвинений і доставляв першої якости матеріял до накривання дахів тощо.
Майже всі церкви на Лемківщині були покриті гонтами, і то не лише дахи, але всі стіни, щоб дерево не нищилося, бо легше купити кілька чи кільканадцять кіп гонтів, ніж будувати нову стіну. До того й муровані церкви були криті гонтами. Щойно тоді, як лемки відкрили нове джерело доброго заробітку в Америці, почали вживати на покриття церкви бляху, тому саме, що вона дуже довготривала.
Досьогодні сміються ще з жидів у селі Волівці біля Горлиць, які наймали собі майстрів з того села робити гонти. Жиди з Будапешту купили шмат лісу на вируб у Волівці та згодилися з місцевими людьми, що вони мають їм вирубати ліс, переробити дерево на гонти, по 15 австрійських грейцарів за копу, все одне, з якого дерева чи з вершків, відпадків. Люди взялися до праці, витяли дочиста дерево та робили гонти. Але лемки - хитруни. Вони відділили гарні гонти з приземкового дерева набік, а гірші для жида. Жид нічого собі, дивився та був вдоволений, що праця йде швидко вперед. Але, як прийшло відбирати роботу, зчинили крик, де кращі гонти? Тоді майстри постояли при своєму та покликалися на умову. Адже гонти мали бути з будь-якого дерева, з вершків чи з відпадків. І такими хитрощами спонукали жидів заплатити їм за роботу кращих гонтів по такій ціні, яка належалась майстрам за їх працю.
В загальному ліси на Лемківщині страшенно знищені тому, що власники лісів, польські дідичі, ніколи не провадили розумного лісового господарства. Тим теж треба собі пояснювати низький рівень деревного промислу. Населення Лемківщини самотужки кидалося рятувати себе перед своєю бідою і створило свій дрібний деревний промисл. Його осередком є село Новиця в Горличчині. Люди в селі роблять при помочі простих, ручних токарок і викривлених ножиків дерев’яні ложки, варешки, коробки, ящики та й дитячі забавки. Така дерев’яна токарка, прикріплена до двох дощок обертається на рухомому дрючку й точить підкладений кусень дерева малими долотами у бажану форму.
З села Новиці виріб ложок поширився до Баниці й Ліщин. У перших роках по 1-ій світовій війні вироби з цих сіл висилали купці (переважно жиди-посередники!) цілими вагонами до Америки. Але за часів 20-літньої польської окупації на Лемківщині цей експорт зовсім занепав, і лемко брав на плечі свої вироби та мандрував з ними від села до села й до міст.
Тісно з деревним промислом зв’язана різьба, себто дерев’яні вироби з вирізуваними прикрасами. Осередком збуту цих виробів стали лікувальні місцевості, як от Криниця, Іванче, Романів, Жегестів, Щавниця, Висова. Різьбарі походять з Білянки (горлицького повіту), Вільки, Балутянки біля Романова. Вони різьблять всяку посуду й фігурки святих з дерева й пересилають та розносять їх до всіх підгірських міст. В селі Шляхтова біля Щавниці роблять гарні дерев’яні скриньки, у Святковій (ясельського повіту) – плетуть кошики з гнучких ялівцевих коренів, а у Вороблику біля Романова виплітають коші до возів. У Перегримці (ясельського повіту) роблять березові мітли та возять їх на всі карпатські торги.
До того в кожному селі на Лемківщині є свої майстри, що з дерева роблять ложники, миски, шафки з поличками на кухониий посуд, рами до образів, дерев’яні ліхтарики, стільниці, валки до прасування білизни, праники, терлиці, мядлиці до чищення льону й конопель, копита до роблення чобіт, плетуть з ясеня стусівки (бичівна) , різьблять-вирізують колутвишки, мотовила, кружілки до роблення масла, діжки та інше для своєго вжитку й свого села.
У музеї с. Дзиндранова зберігається різьблена сільниця, декор якої типовий для лемківських майстрів. Це рельєфно-ажур-ний вазон, що неначе виростає з самої скриньки на сіль (її спинки), і композиція якого побудована на принципі симетричного розміщення чотирьох великих листків, форми яких, декоративно потрактовані, завжди були в основі різьблених тарелів, скриньок, попільничок тощо.
У приватній збірці М.Донського у м. Горлиці (Республіка Польща) зберігається фігура "Лемко" (висота 1.20 м), у якій майстерно відтворений образ автохтона східних Бескидів. І не стільки через етнографічно достовірну передачу традиційної лемківської ноші, скільки через вияв його доброти, відкритості, працелюбності. Саме ці кращі риси лемків проступають в усій скромній, але статечній фігурі людини, що на мить зупинилась у дорозі. Вони — в погідному, скрупульозно опрацьованому худорлявому обличчі, затаєній посмішці добрих очей під густими бровами, в зморшках, що передчасно з'явились на щоках. Можливо, це й портретні риси.
Твір цей належить одному з найбільш відомих і талановитих лемківських різьбярів Михайлові Орисику (1885-1946) зі с. Вілька і датований 1930-1931 роками. Приблизно до цього часу відноситься погрудний портрет родичів цього майстра (приватна збірка). Це барельєфне зображення (0.50 х 0.25 м) подружньої пари — усміхненого чоловіка з довгим волоссям, в капелюсі з малими крисами, та такою ж середнього віку повновидою, також усміхненою жінкою в хустці, зав'язаною під підборіддям. Іконографічні риси — худорляве обличчя, продовгуватий ніс, невисоке чоло, усмішка переконливо передана куточками губ, складками біля очей — дуже наближені до тих, що у згадуваній фігурі лемка. Можливо, що в основу її образу майстер поклав портретні риси свого батька.
Відомо, що портрет належить до найскладніших жанрів професійного мистецтва, що в народному мистецтві до нього звертаються не часто. І, як правило, обмежуються зовнішньою подібністю. М.Орисик, поза сумнівом, належав до тих небагатьох, що підносилися до творення портретів, моделей, сповнених багатого внутрішнього світу, життєстверджуючої сили.
Каменярство
Цей промисл зосереджується головно в селі Бортне, Прегонина (горлицького повіту), Крампна, Фолюш – (ясельського повіту), Романівська посада, Лядин біля Романова.
В Прегонині роблять з каменя нагробники, хрести, жорна тощо. Перед сто роками найважливішим осередком каменярського промислу було село Крампна, а її вироби були високо цінені та відомі на просторі цілої австро-угорської держави.
Дуже цінені були камінні вироби з Бортного, – витісувані з тривкого пісковика з Магури тверді жорняні та млинські камені. Прегонина і Крампна робили придорожні каплички з різними примітивами різьблених постатей святих. Дрібні камінні вироби, а саме камені до гострення коси (оселки, дурбаки) та до точення ножів, січкарняних ножів, сокири робили у Фолюші біля Цеклина (повіт Ясло).
У деяких околицях лемківщини треба добувати камінь до цих виробів під землею, тому в старих документах називають каменярів гірняками. Дуже рідкі у нас і цікаві покази з камінної доби Лемківщини находяться в Музею “Лемківщина” в Сяноці. Це камінні молотки, сокири, долота, вістря до ножів, закінчення стріл тощо. Форми каменярського промислу на лемківщині залежні від природної властивости добуваного з-під землі або копаного каменя в берегах.
Ця ділянка народного господарства зовсім занедбана та незорганізована.
Мандрівний промисл
До тієї групи треба зарахувати мандрівних Склярів, що йдуть від села до села із своїм варстатом і направляють, вставляють і заліплюють шиби у вікнах.
Інші мандрівники – це дротарі, що ходять по всіх усюдах і дротують, латають, потовчений, побитий глиняний або скляний посуд, горшки, миски, баняки. Ці люди (з села Біла Вода біля Пивиичної) перемандрували цілу Галичину й Підкарпаття. Вони теж носять із собою на продаж майстерно зроблені мишолапки, пастки та інше приладдя ловити мишей і щурів. З цією ділянкою зв’язані дуже насмішливі народні пісні.
Окрема ділянка мандрівницького промислу, але закроєна на широку скалю – це торгівля маззю, смарами до возів, господарських машин – дьогтю й соди. Чорну мазь до возів витоплюють з соснового дерева або роблять із земної ропи з домішкою земного воску. Мазярі наповнюють великі бочки такою рідиною та й їдуть у далекі сторони парокінним мазярським возом. Віз на залізних осях, з будою, бо мазяр вибирається в дорогу при кінці весни й вертається додому аж під зиму. Цим займалися від давніх часів мешканці села Лосє, горлицького повіту, та розвозили мазь по всіх селах.
Такий мазяр бував здовж угорського низу, переїздив покутську височину, відпочивав у Кишеневі в Басарабії, або ряшівським шляхом через Перемишль, – львівські землі, Поділля, побуваючи й на Гуцульщині, переїздив річку Збруч та широкими степами Украіни, заїздив углиб Росії. Інші мазярі запускалися далеко на північ. Переїздили Вислу, через Люблин, волинські землі, їхали аж на Литву. Деякі з них мали свої великі склади смарів у Люблині, Варшаві та Львові.
Побіч лосян торгівлею смарів займаються мешканці села Білянки біля Горлиць або Ріпок і Ліщин. Але вони розвозили лише дьоготь (що його випалювали з камінного вугілля, дерева, сосни і смереки та й інших речовин) до смарування осей у возах, як засіб проти гниття. Далі робили дьоготь з березового дерева до виробу (виправки) юхтової шкури або до мастей для лікування шкірних недуг і для різних ветеринарних цілей.
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
