П'ятниця
29 бер., 2024
     

Ukrainian English

Свято Богині Долі

Рейтинг 3.5 з 5. Голосів: 14

історія України

Доля (Стріча, Среча) - слов'янська Богиня, яка визначає призначення людини, тому при народженні наділяє немовлят всіма чеснотами, пророкує їм майбутнє. Доля, як і Мокоша, є втіленням Матері Лади. Богиня доброї долі; уявляється в образі вродливої молодої жінки, яка пряде міцну рівну золоту нитку людської долі. Символами Долі є веретено, прясельце, клубок ниток.

Вона відає про все, що було, є і буде з кожною людиною. Доля визначає, чого потрібно навчитися кожній людській душі, коли вона у черговий раз повертається на Землю. Долю завжди треба умилостивлювати принесенням їй подарунків. Дослівно доля означає "частина, частка". Має і свою зворотну сторону - Недолю, якою обертається до людей, які зраджують Рідну Віру, закони Права і предківський Звичай-Покон. Восени на свято Долі (24 листопада) дівчата готують кашу і в горщику виносять за поріг, закликаючи її "Доле, Доле, йди до нас кашу їсти !". 1-2 лютого відбувається Стрітення - Зима зустрічається з Весною.У цей день співаються пісні-замовляння на тепло та добре літо, відбуваються гадання. "Доленько, Доле, дай мені збіжжя, теплу одежу ще й силу ведмежу".

У Велесовій Книзі Доля-Стріча має ще ім'я Ясна. Вона згадується при народженні Дажбожих онуків "вже Ясна тче йому" (дошка 16), тобто мова йде про нитку життя, яку тче Богиня; Стріча (Перуниця) також є жіночою блискавичною потугою поруч з Перуном, що уособлює чоловічу громову потугу (дошки 7-В, 28).

В требу Долі приносилася: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

24 листопада - святкували Катерини, яку вважали опікункою дівочої долі. У центральних регіонах України та на Слобожанщ ині дівчата вранці збирали­ся в хаті, де зазвичай справляли вечорниці, і варили пш оняну кашу. Коли смеркало, гуртом несли горщик з кашею до воріт, ставили на стовпі, стука­ли макогоном у ворота і гукали: “Доле, доле, йди до мене кашу їсти!” На Сумщині закликали так: “Суджений і не суджений, іди до мене каші їсти”. Опісля відносили кашу до хати, а самі бігли ворожити: рахували кілки на тину — “вдівець, молодець, вдівець, молодець” , і так аж до кінця тину, з надією, що останній випаде на “ молодець” . Повороживши, дівчата вечеряли разом із хлопцями. Спочатку їли обря­дову кашу, а потім усе, що наготували. Коли розходилися, кожна дівчина відламувала гілочку з вишні, яку ставила у горщ ик з водою на покутті. За повір’ям, якщо гілочка зацвіте до Різдва, то дівчина того року вийде заміж. (Борисенко В. Українська етнологія. Навчальний посібник, Київ: Либідь, 2007. - 400 с.)

На Україні дівчата ворожать про “суженого” під Андрія. Якщо ворожать на вечерницях, тоді можуть при цьому бути й парубки; ворожіння закінчується грищем “колетою”; здебільшого ж дівчата збираються самі. Але деякі форми ворожіння дівчата мусять виконувати й наодинці, от як засів льону. “Перед Андрієм, – читаємо в народнім календарі, що записав Іван Франко (Т. V, Етн. зб. Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові), – увечері дівчата ворожать про женихів. Беруть у запаску конопляного сім’я і, обходячи хату, сіють його та примовляють:

Андрію, Андрію,
Не тобі коноплю сію,
Дай ми, боже, знати,
З ким буду шлюб брати.

А суто дівочі колективні форми ворожіння провадяться гуртом, як от: 1) зав’язують коняці очі, садовлять на неї дівчину, і в який бік піде коняка, звідтіль прийде жених; 2) переводять коняку через голоблю чи тичку; як вона зашпортнеться ногами – буде сердитий жених та нещасливе життя; 3) ідуть вночі до хліва (чи кошари) і мацають руками худобу (чи овець): як попаде на вола (чи барана) – скоро вийде заміж, а як на корову (чи вівцю) – дівувати не менше року; виходять надвірні слухають: з якого боку гавкає собака (чи співає півень) – звідтіль буде жених; 5) ідуть на річку до ополонки й тягнуть багнюку – що попадеться: як річ чоловічої статі – вийти скоро заміж, як жіночої – ще довго чекати; 6) виходять на вулицю і першого чоловіка запитують, як звуть: ім’я такого чоловіка буде мати й суджений; 7) іноді дивляться в криницю, щоб побачити образ судженого; 8) розтоплюють віск, виливаючи потім у воду; яку фігуру прийме у воді віск – по ній судять про майбутнє; 9) ворожать про смерть, даючи кожній запалену ломачку: в якої скоріше погасне, та скоріше помре. Слід відзначити, що в Галичині ворожіння це супроводиться особливими піснями і в ньому можуть брати участь і парубки; 10) посипають золою черевики і кладуть де-небудь у кутку: в якої дівчини на ранок буде більше золи – вийти їй заміж обов’язково; 11) ідуть по дрова і вносять до хати: як попадеться сукувате поліно – чоловік буде сердитий, як гладеньке – лагідний; 12) ворожать на кілках у плоті, проказуючи “вдівець”, “молодець” і т. д.; на якому слові кінчаться кілки – таким бути чоловікові; 13) печуть балабушки із тіста, розкладають по хаті й закликають собаку: чию першу балабушку собака з’їсть, тій першій вийти заміж; 14) кожна кладе своє зерно і вносять до хати півня: якої зерно перше півень з’їсть, тій вийти заміж і т. ін.

Як Ковальчук Свята на Україні у звичаях та забобонах харків 1930 київ ковальчук Як. Свята на Україні у звичаях та забобонах. – Х.; К.: Масова антирелігійна бібліотека, 1930. – 111 с. Від

Ворожіння на Україні зберегло багато форм, спільних з формами наддунайських слов’ян, і це цілком зрозуміло, якщо пригадати, що найдавніші джерела ворожіння прийшли з стародавньої Греції. Але є між ними й форми надбалтицьких слов’ян. Так, з давніх-давен жерці Ретрі й Аркон, виконуючи ритуал ворожіння, водили коня через списи й спостерігали, правою чи лівою ногою він переступає через них. Звідсіль походить дівоче ворожіння на конях. Так само там ворожили на рогатій худобі та вівцях, так ворожать і досі в сучасній Греції та у Франції.

Ворожіння на півні не менш давнє. Відомо, що півня греки офірували своїм богам, а богові Аполонові його навіть спеціально присвячено. Навіть були жерці, що вивчали пророцтва півня: кукурікання його вважалося за вислів богів, за віщування тому, хто ворожить. Ворожіння на воді (дивитися в криницю, тягнути з води чи з багна якісь речі) спостерігається нині серед африканських дикунів.

Крім дівочого ворожіння в ніч під Андрія (а подекуди й на самого Андрія), відбувається цікаве грище, загальновідоме за навою “колета”. Воно остільки характерне для пояснення різдвяної коляди, що над ним слід зупинитися. Грище це ще більше стверджує думку про розрив обрядового боку наших стародавніх брумалій надвоє, тобто на початок нового с.-г. року та період різдвяних свят.
Відбувається воно переважно так:

Зарані печуть круглого коржа (колету), мастять його медом і підв’язуть на мотузці до сволока. З-поміж присутніх обирають “писаря” і дають йому до рук ганчірку в сажі. Потім присутні по черзі під’їжджають на коцюбі й намагаються відкусити шматок колети. При цьому відбувається діалог. Той, що під’їжджає, каже:

– їду, їду колету кусати. Писар зауважує:
– А я буду по зубах писати. Засмійся!
– Не хочу.
– Засмійся!
– Не хочу.
– Засмійся!
– Не хочу.

Як до трьох раз той, що під’їжджає, не засміється, йому дозволяється “кусати колету”, якщо ж засміється, писар “пише” йому ганчіркою по зубах. Але хоч і не засміється, під’їхавши, все рівно не стримається потім, бо “колета” крутиться на мотузочку і схопити її зубами трудно, а присутні регочуть. Як усі спробують свого щастя, тоді колету з’їдають. Грище це відбувається з невеличкими варіантами майже по всій Україні.
Що ж таке “колета?”

Проф. М. Грушевський, у своїй “Історії Укр. літер.” (т. І, 146) доводить, що “колета” аналогічна з французьким pain de calende, альбанським – календра, болгарським – колендар – різдвяний хліб, що печеться під різдво і місцями роздається колядникам. Проф. Сумцов, посилаючись на те, що тотожне українській “колеті” грище відбувається в Литві на різдвяні свята, так само це висловлює.
Що ж таке по суті дівоче ворожіння в нас, якдавнє побутове явище, та де його корінь?

По-перше, не треба забувати історію шлюбу взагалі, зокрема історію його на Україні. Тут довгий час дівчину добували як дружину силоміць; цей звичай перетворився потім на взаємний договір родів, потім договір родин і нарешті – голів родини – батьків. За тих часів дівчина зовсім не мала хоч якого права вирішувати сама свою долю; цей пригнічений настрій як наслідок її безправного становища, мав, природно, набрати якоїсь містичної форми передбачення свого майбутнього. Такою формою, за світоглядом наших пращурів слов’ян, стало ворожіння (нагадуємо, у великій мірі запозичене в тракійців). Воно й увійшло глибоко в особисте побутове життя дівчини.

По-друге, опріч родинної залежності, дівоче ворожіння спричиняла й економічна залежність та правове становище її вже як жінки, як матері. Тяжка праця в господарстві, турботи про дітей, п’яниця-чоловік вдовине життя та сила-силенна релігійних звичаїв, що накладають пута буквально на кожен жіночий крок, лякають дівчину, їй страшно невідомості дальшого заміжнього життя. Отож, знати своє майбутнє подружнє життя – ось друга причина самоомани, живучості дівочої ворожби.

Незалежно від цього мусимо зупинитися й на Фрезерових “принципах”, визнавши, що все загалом дівоче ворожіння – це магічні позитивні чари, якими дівчина викликає своє бажане майбутнє.

Адже цілком зрозуміло, що, вибираючи форму, предмет чи якусь річ для ворожіння, дівчина вважає, що ця форма, предмет чи річ “подібні” до того, хто в неї на думці. Та й саме ворожіння не зробилося враз приступне для кожного. Професіонали-ворожбити існують і досі. І саме вони ворожать найбільше на речах, щодо їх дотикався той, “на кого ворожать”, чи на речах до його подібних. Приміром, коли ворожка “кидає на карти” дівчині, то завжди пропонує вибрати “короля” на масть, подібну до “об’єкта” ворожіння – парубка.

Отже, ворожіння в цілому не відрізняється від позитивної магії, від чарування. Так що, приміром, і засівати льон, і переводити коняку через голоблю, по суті, є чарування, магічна дія.

Як Ковальчук Свята на Україні у звичаях та забобонах харків 1930 київ ковальчук Як. Свята на Україні у звичаях та забобонах. – Х.; К.: Масова антирелігійна бібліотека, 1930. – 111 с. 

Свято Долі за Василем Скуратівським

Ранком, до схід-сонця дівчина йде в садок і зрізує гілочку вишні. В хаті дівчина ту гілочку ставить у пляшку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до «Меланки» вишня розів’ється і зацвіте — добрий знак, бо й доля дівоча цвісти буде. Засохне гілочка без цвіту — кепська ознака.

В цьому випадку під «долею» дівчата розуміють шлюб: є цвіт на гілочці — буде весілля, нема — восени доведеться Покрову благати: «Свята мати, Покрівонько, покрий мою голівоньку».

Увечорі дівчата сходяться до однієї хати і варять спільну вечерю — борщ і кашу. Приходять хлопці, починаються розваги. Танцювати не можна — піст, але й без танців весело — сміх, співи…

Опівночі, перед «півнями»2 дівчата беруть горня з «вечерею», обгортають його новим рушником і йдуть «закликати долю». Простують до воріт. Кожна з дівчат вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горня з кашею та борщем, і тричі гукає:

— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Якщо в цей час заспіває півень, «доля обізвалася»; якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Журиться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»

Та це ще пів лиха — не ціла біда, якщо доля оглухла. Гірше, коли зірка з неба впаде. «Погасне доля!» — залякано шепочуть дівчата.

У житті здебільшого буває так, що гарні жінки не завжди мають «добру» долю. Цей мотив часто зустрічається в народніх піснях, оповіданнях і казках.

На Київщині біля Канева розповідають, що одного разу посварилися між собою дві жінки — гарна і негарна. Негарна розсердилась і каже до гарної:

— Хоч я і погана, зате моя доля хороша, а ти ось гарна, а зате твоя доля погана!

Умовились вони перевірити. Зварила кожна своїй долі борщ і кашу, прийшли опівночі на перехресну дорогу. «Погана» перша вийшла наперед, розв’язала свої горщики, зверху поклала чисту ложку, відійшла трохи від хреста і каже:

— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Сказала вона раз, сказала і вдруге. За третім разом — приходить панич, та такий же хороший, такий гарний, що й надивитися на нього не можна. Взяв він ложку, попробував спершу борщу, а далі каші. Поклав ложку зверху, загорнув у рушник гроші і не знати де подівся... Погана жінка забрала горщики, взяла з рушника гроші і каже до гарної:

— Ну, тепер ти клич свою долю вечеряти, як я кликала!

Гарна жінка поставила свої відерні горщики, розв’язала їх, відійшла від хреста і гукає:

— Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Гукнула вона раз, гукнула й другий, а за третім разом як піднявся вітер, буря. Пісок несе, дерева гне та ламає — таке робиться, що, Господи!... Коли глип — виходить доля гарної жінки; така ж погана!.. обірвана, кудлата та ще й з хвостом. Виїла все з горщиків, поперевертала їх, побила і пішла собі геть.

Так виглядає доля жіноча. Чоловіча ж доля у народніх оповіданнях зображена жінкою. Доля-жінка буває проворна або ледача — вона робітниця: працює на свого власника.

Хоч «Катерини» — це свято жіночої долі, та все ж при вечері хлопці люблять згадати і про свою долю. Свирид Галушка розповідає таку казку:

Було собі два брати: один бідний, а другий багатий. Одного разу вийшов бідний брат на поле багатого і бачить: ходить по полі якась жінка, збирає колоски і кладе під копи. Він підійшов до тієї жінки і питається:

— Ти хто така?

— Я доля твого брата!

— А де ж моя доля?

— О-но лежить під копою, спить!

— Що ж їй зробити, щоб і вона була така проворна, як ти?

— Ось я тебе навчу, — каже доля багатого. — ти підкрадься потихеньку, схопи її за коси і бий та приказуй: «Оце тобі, лиха доле, лінощі! Оце тобі за те, що мене вже злидні через тебе обсіли!»

Послухав бідний брат цієї ради і пішов ловити свою долю. Підкрався, простягнув руку і хотів був схопити за коси, а вона — верть!

— та й втекла. Бігав бідний за своєю долею, бігав — не піймав... Пішов бідувати далі.

Цікаво, що у Франції свята Катерина вважається патронесою старих дівчат. День св. Катерини французи святкують 25-го грудня. Про це знаходимо замітку в «Нью Йорк Гералд Трібюн» за 27 лютого 1946 року:

«В цей день, ранком усі неодружені паризькі дівчата, старші від 25 років, одягають капелюшки, прикрашені жовтими й зеленими стрічками, що означають надію на одруження, і виходять групами на вулицю. Веселі «катеринетти», як звуть цих дівчат, гуляють по вулицях, співають, розважаються, а в одній з церков відправляється Служба Божа, і архиєпископ паризький благословляє старих дівчат. Удень веселі процесії несуть квіти до статуї св. Катерини, а ввечорі дівчата розважаються на вулицях. В цей день старим дівчатам дозволяється багато вільностей: за старою традицією чоловіки можуть цілувати на вулиці дівчат у жовто-зелених капелюшках; але ніхто не дивується, коли і «катеринетти» охоче цілують хлопців.

Війна внесла обмеження в святкування дня св. Катерини, і цей день був уперше широко відсвяткований в 1946 році. «Катеринетти» навіть налякали англійських вояків; американці швидше опанували ситуацію…».

З книги:Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.

 

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber