Невелика частина території Українських Карпат носить назву Сколівські Бескиди. Важко знайти туриста-краєзнавця, дослідника чи відпочивальника, які б, приїхавши у Сколівські Бескиди, не захоплювались їх казковою природою. Ваблять і чарують мандрівника величі панорами гір, смарагдові схили, полонини. напоєне медовими пахощами квітів повітря. Тут багато цілющих джерел, вода яких у літню спеку легко вгамовує спрагу. Сколівські Бескиди – не тільки резерват самобутньої незайманої природи, а й колосальне багатство надр. Багатство рослинного світу, розмаїття фарб гірських квітів, приносять насолоду i знімають втому. Вабить сюди неповторна краса природи, чисте, напоєне ароматом хвої i різноманітних трав повітря.
Назву Бескиди пов’язують з назвою племені "боїсків" (або "бойїв"), які населяли цю місцевість. За іншою вepciєю, назва походить від грецького слова, що означає "пасовисько, пасти, полонина". В межах Сколівщини проживав етнос "бойки", славиться край чарівними піснями, іскристими танцями, художньою різьбою по дереву.
Велична i чаруюча природа Карпат завжди приваблювала митців. Зі Сколівщиною пов’язане життя i творчість видатного громадського діяча, науковця, філософа, етнографа, публіциста і краєзнавця Івана Яковича Франка (1856-1916 pp.). Його перу належать понад 100 науково-краєзнавчих праць, у тому числі "Галицьке краєзнавство". І.Франко був співорганізатором багатьох студентських мандрівок. Він мандрував гірськими верхами та селами Бойківщини. Іван Франко ще в ранньому дитинстві, a пізніше учнем Дрогобицької гімназії i студентом Львівського університету здійснив низку краєзнавчо-пізнавальних мандрівок Передкарпаттям. Ще гімназистом юний І.Франко разом з однокласниками і учителем І.Верхратським побував в Уричі.
За період 1880-1882 pp. І.Франко пішки сходив Сколівщину.
Сонце по небу колує,
Знають і хмари свій шлях;
Вітер невпинно мандрує
По України полях.
Ми ж, сонця ясного діти,
Вольного вітру брати,
Мали б сидіти-нидіти,
Мали б в дорогу не йти?
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вольним повітрям дихнуть!
Шумно криштальнії хвилі
Стрий, і Черемош, і Прут
Почерез звори і скелі
В вічній мандрівці несуть,
Рокотом кличуть нас тихо
К собі в тих сонячних днях,
Змити все горе, все лихо
У їх сріблястих струях.
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вольним повітрям дихнуть!
Життя наше – вітер крилатий,
Річка невпинна, брати!
Хвильки не хоче пождати,
Мусить і мусить іти.
Хто в тій мандрівці якмога
Волі, любові зазнав,
Того щаслива дорога,
Той по добру мандрував.
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вольним повітрям відотхнуть!(І.Франко, "В дорогу!")
Влітку 1884 року І.Франко разом з групою львівських студентів здійснив мандрівку по Підкарпаттю та Гуцульщині. Маршрут починався з Дрогобича, проходив через Трускавець, Борислав, а далі територією сучасного національного парку “Сколівські Бескиди" через Східницю на Урич, Підгородці, Крушельницю, потім через Корчин та Верхнє Синьовидне до Бубнище. Ця мандрівка набула значення широко запланованої національно-просвітницької й політичної акції. У програму входило не тільки знайомство з історичними пам’ятками, життям народу, а й виступи з доповідями на актуальні теми тогочасного житія, концертами, дискусіями тощо. Мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української студентської молоді. Іван Франко був співорганізатором шести мандрівок студентської молоді Галичиною й Українськими Карпатами впродовж 1883-1888рр.
У 1904 році І.Франко бере участь у складі наукової етнографічно-антропологічної експедиції, досліджуючи села Бойківщини.
Результатом постійних мандрівок письменника у Карпати були численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів. У свою чергу, знання історії й побуту населення Карпат і Прикарпаття надихали І.Франка на створення багатьох поезій, повістей, оповідань. У повісті “Захар Беркут" (1883 р.) описані "з натури" чудові краєвиди цієї місцевості.
Населені пункти Сколівських Бескидів м. Сколе, с. Тухля, с. Гребенів, с. Дубина, с. Корчин, с. Крушельниця та інші тісно пов’язані з життям і діяльністю Івана Франка.
Хоч то хронікар ваш ураз і поет,
Та ще не пророк він прото же:
Показує, що уложив комітет,
За сповнення ручить не може.
Підгір’я і гори, краса полонин,
Повітря і чистії води –
Усе те прекрасно, щоб хто лиш один
Узяв антрепризу погоди.
Погода в мандрівці – великая річ!
Як гори покриються млами,
Нічого не видно. Та жаль, що її ж
Не мож було взять до програми.
Все інше – вже річ комітету: їда
(За вашії гроші!), забава,
І відчити, й спів, молоко і вода,
Нічліг, і гризота, і слава.
Поки всі ті дива і красу, що вас жде,
Розверну перед вами подрібно,
Позвольте ласкаво порадить вам ще,
Що взяти в дорогу потрібно.
Передвсім треба знать, що мандрівки аж дві –
Мала і велика – в сю пору:
Мала – в гори стрийські, велика ж, по ній –
В преславну Чорногору.
Обі потривають днів двадцять і п’ять
З Дрогобича до буковинських
Гір; хто хоче йти на обі, мусить взять
Щонайменше тридцять ринських.
Хоч то комітет на акафіст дає,
Аби бог дав погоду хорошу,
Та все ж у кого параплі який є,
То з собою узять його прошу.
І босо по горах ледве хто піде,
Там шутер, кропива і терня;
Хто легкі й міцні черевики візьме,
То ручу: в подертих поверне.
І плащ не забудьте! Чи дощик припав,
Чи ночі холоднії з млами,
Все ж ліпше окриться, як бог приказав,
Ніж мокнути й сікти зубами.
В дорогу ж! Кого товариство манить
І вражень багатая здобич,
Природи краса, люду рідного бит, –
До побачення в город Дрогобич!(І.Франко, "Мандрівнича хронічка. Вступні уваги")
Село Тухля навічно вкарбоване в історію нашої держави завдяки Іванові Франку. На основі зібраних матеріалів виник шедевр української літератури – історична повість "Захар Беркут". У ній описана героїчна боротьба наших предків проти монголо-татарських завойовників у середині XIII століття. Повість написана протягом короткого часу в 1882 році і вперше надрукована в журналі "Зоря" наступного року. Франкова повість давно привертала увагу багатьох художників, композиторів, драматургів, кіномитців. Український композитор Борис Лятошинський у 1929 році написав оперу "Золотий обруч", а Київська кіностудія імені О. Довженка протягом 1970-1971 років зняла за сценарієм відомого поета Дмитра Павличка художній фільм "Захар Беркут". Значну частину фільму було знято на Сколівщині у селі Плав’є.
У 1967 році в Тухлі відкрито пам’ятник Франку (автор Е. Мисько), а в Народному домі кімнату-музей Каменяра. У 1986 році первісний пам’ятник доповнено скульптурно-художнім комплексом "Франкова криниця". На південній околиці села за річкою Опір на горі височить дерев’яний пам’ятник легендарному ватажкові тухольців Захарові Беркуту. За переказами, він похований на цій горі. Сюди не раз піднімався Іван Франко.
Слід сказати, що в час написання повісті "Захар Беркут" Франко добирався зі Сколе до Тухлі пішки або на возі через села Святослав, Гребенів.
Сколе – це районний центр. Розміщене воно у мальовничій гірській улоговині. Довкола стрімкі, вкриті лісами хребти Сколівських Бескидів. На південь від Сколе простягається мальовничий хребет Зелемін з висотами вище 1200 метрів, а на захід – гірський хребет з однією з найвищих вершин Сколівщини -г. Парашка (1268 м). Перша письмова згадка про Сколе датується 1397 роком, але є припущення, що воно виникло ще на початку XI століття.
За переказами, назва місцевості походить від того, що тут відбувся бій між дружинами двох князів – Святополка і Святослава. На місці загибелі князя Святослава споруджується пам’ятник у вигляді саркофага з хрестом заввишки 18 метрів. Автор скульптури Теодозій Бриж. З лицевого боку встановлено скульптурне зображення князя, а з протилежного – рельєф, на якому зображено Святослава в останні хвилини життя, коли його оточили переслідувачі зі списами, яким Святополк Окаянний наказав: "Сколіть їх усіх". По боках саркофагу розташовані чотири беркути, які ніби стережуть вічний сон князя.
Іван Франко часто навідувався до цього бойківського містечка над Опором. Чимало людей тут особисто знали його, а дехто навіть листувався з письменником. У 1888 році, перебуваючи у Сколе, Франко піднявся на гору Парашку.
Біля Сколе є невелике село Дубина, де Франко любив відпочивати. Михайло Скорик – педагог і дослідник Бойківщини, згадував, що перед Першою світовою війною, ймовірно у 1911 році, письменник разом зі славетною українською співачкою Соломією Крушельницькою посадив у Дубині липу, яка до наших днів не збереглася.
Зі Сколе Іван Франко робив часті екскурсії по навколишніх горах. Зокрема, зі Сколе через Гребенів, а далі через хребет Зелемін добирався аж до Либохори. До цього села Франко міг пройти і через гору Кіндрат (1155 м) або ж зійти на найвищу вершину Сколівських Бескидів гору Магура (1362 м). звідки відкриваються чудові краєвиди на стрімкі і заліснені хребти Сколівських Бескидів.
У своїх творах і публікаціях Іван Франко часто торкався історії, культурного життя Сколівщини, намагався спрямувати політичне життя цього куточка Бойківщини в русло визвольного руху.
Природа Сколівщини надзвичайно мальовнича. Тут багато пам’яток природи: водоспад на річці Кам’янка, скелі біля сіл Розгірче, Урич та Бубнище (Скелі Довбуша). Останні дві пам’ятки природи є історичними. Вони приваблюють туристів з усіх куточків України, близького і далекого зарубіжжя. Ще в дитячі роки Іван Франко перші свої мандрівки здійснив саме до цих карпатських чудес природи.
Іван Франко не менше трьох разів відвідував скелі у Бубнищі. Перший раз після закінчення сьомого класу гімназії у 1874 році. Згодом, перебуваючи тут ще раз, письменник так захопився довколишніми пейзажами, що задумав створити спеціальний цикл поезій про цей мальовничий куточок Карпат із його багатовіковими історичними таємницями.
Скелі в Бубнищі – це потужні глиби твердих пісковиків. У роки Галицько-Волинської держави – це прикордонне військове укріплення, при спорудженні якого використані природні умови. Назву "Довбушеві" скелі отримали тому, що, за легендами, тут тривалий час перебував Олекса Довбуш зі своїми опришками. Скелі можна назвати одним із чудес України.
Встає променистеє сонце
З рожевої постелі мли,
І найперш на нашім Підгір’ї
Золоті його очі уткли.
Вершки, наче груди дівичі,
Проснулись – зітхнули – здрогли,
Росу, мов нагрудник перловий,
На ніжную зелень стрясли.
І враз рум’янцем облилися,
А ріки в споду, мов уста,
Нам’єтно нараз зашептали
До ясного любка-царя.
Но він з пурпурового ліжка
Зриваєсь, з розкішних обнять,
В дорогу, – гінці променисті
За тьмою наздогін біжать.
Вна темно лице своє криє
В долині й додолу паде
В чагарі та дебрі і млами
Густими вкриває себе.
Но що се за велет потужний,
Що гордо, мов ворог, підніс
Чоло своє темне до сонця,
А в землю по колінки вріс?
Чи привід се пітьми нічної,
Що з сонцем боротись забаг?
Чи велет предвічний заклятий
Тут, ставши скалою, застряг?
Погляньте на нього! Віками
Пооране сміле чоло,
Но декуди, зморшки щоб вкрити,
Вно з зелені маску вдягло.
Погляньте! Ось в камінній груді
Злий ворог діру му прошиб,
І око цікаве тривожно
В таємну втискається глиб.
І сонця промінчик з собою
Приносить у темну нору,
І в велета серце загляне
Крізь люту, глибоку діру.
І велета мислі відвічні,
І велета дії страшні
Читає закріплі, застилі
В холодній, скалистій стіні.
(Бубнище, 1881 р.)
Власні спостереження, розповіді місцевих жителів, культура і побут горян дали можливість Франкові створити ряд літературних та наукових праць і, зокрема, повість "Петрії та Довбущуки", у якій він відтворює образ ватажка опришків Олекси Довбуша.
Що Бубнище славне не відти пішло,
Що бито тут турка, «як в бубен»;
А бубнить тут нужда і в тім’я й в чоло,
І кождий, мов птах той, обскубен.
Лиш скелі великі у лісі – та й то
І камінь, і ліс камеральний –
Се Бубнища слава, забуток отсей
І справді капітальний.
Печери, і сходи, і студня – сліди
Рук людських, святі, може, місця.
І ми тут спочинем, для кого ж їди
Не стане, чорниць не наїсться.(Іван Франко)
У серпні 1884 року Іван Франко побував у Верхньому Синьовидному. Він разом із групою студентської молоді мандрував карпатськими селами, збираючи матеріал про життя і звичаї верховинців, записував легенди, народні перекази, пісні. Учасники подорожі виступали з концертами, а Франко виголошував палкі промови. Цією мандрівкою було відкрито новий період історії українського краєзнавства. Молодь вважала свою подорож не прогулянкою, а серйозною громадською працею, яка повинна сприяти пробудженню національної та політичної свідомості людей. Учасники подорожі пройшли Дрогобич, Східницю, Тишівницю, Труханів, Бубнище, Болехів, Калуш, Коломию, Вижницю, Устеріки. Тоді ж Франко видав окремою брошурою віршований опис маршруту "Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року", де відчувається глибока обізнаність молодого письменника з визначними місцями краю. Враження від цієї подорожі Франко виклав у статті "Вандрівка руської молодіжи", опублікованій у газеті "Діло". У цій статті багато місця відводить скелям біля села Урич.
До села Урич Франко навідувався влітку 1889 року з Федором Кістяківським з Києва.
По місті ходить знає кождий, мабуть,
По горах не так-то легенько;
Хоч дихає сильно й свобідно там грудь,
Ногам зате таки прикренько.
Ті гори, ліси і спадисті стежки –
Поезії, певно, в тім маса,
Та коням біда, і псуються візки,
Дреться одіж, і тратиться каса!
А в Уричі камінь, і ковані в нім
Покої, і брами і льохи;
Чи велетнів се, чи розбійників дім,
Не знає ніхто анітрохи.
Отут наш спочинок, отут і обід;
Хоч кухня холодна – не вадить.
Щоб кождий наверх аж дістався як слід,
На те комітет не порадить.(Іван Франко, "Урич")
Урицькі скелі були використані при спорудженні фортеці-замку Тустань у XI-XII століттях. Варто лише згадати, що на Урицькій скелі в 1912 році було урочисто відкрито викарбуваний О.Майдашоком на південній стіні велетенського пісковику напис-заклик "Вставайте, кайдани порвіте", а під ним підпис "Т.Шевченко, М. Шашкевич, І. Франко". Він став першим меморіальним написом на честь І. Франка. Ще сьогодні його видно від підніжжя стіни.
Сколівські Бескиди і сьогодні є місцем відпочинку і творчості багатьох вчених, філософів, етнографів, публіцистів і просто туристів, надихаючи їх на втілення своїх задумів.
Автор: Василь Петранівський,
Трускавецький вісник. - №84 (328) від 22 серпня 2011 р.
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
