Продовжуємо публікацію матеріалів на тему «де взялися українці», які показують, що Київ заснували й населяли в доісторичні часи скіфські племена. Чимало давніх географічних назв, пов’язаних із нашою столицею, мають іранське походження.
А без Подолу Київ неможливий
Київський Поділ, напевне, за віком старіший від самого Києва, якщо за точку відліку взяти умовно прийняту дату заснування міста легендарним князем. Люди селилися на місці нинішнього Подолу, де річка Почайна впадала в Дніпро, ще з кам’яної доби. Проте коли саме Поділ дістав свою назву (Подолъ, Подоліє), встановити навряд чи можливо. Вона могла закріпитися з появою в цих місцях слов’ян у ІV – V ст. н. е.
Вважається, що назва Подолъ утворилася від питомого слов’янського слова діл (долъ), тобто низ, префіксальним способом. Причому спочатку був Подолъ, а потім з’явилосяПодоліє (ЕСГЛНПР, с. 103).
Проте чи так це беззаперечно?
В українській мові ми не знайдемо інших аналогічних пар, які б переконливо свідчили, що такий словотвірний шлях був активним. Скажімо, Полісся, пониззя, Побужжя, Подніпров’я, помор’я, поріччя тощо не мають усічених форм на кшталт Поділ (між пагіння іпагін – інші семантичні зв’язки). Хоча спорідненість цих майже ідентичних назв найстарішої частини Києва (Подолъ – Подоліє) начебто не може викликати сумнівів.
Водночас гадаємо, поява усіченого варіанта могла бути пов’язана з субстратним впливом неслов’янської мови.
В індоіранських мовах є лексема pāthulu (CDIAL, с. 455), яка дуже нагадує праслов’янський *padolъ, *pоdolъ. Мовою кашмірі вона означає «низина біля підніжжя гори, долина». У давальному відмінку це слово має форму pāthalis (DKL c.797) – зміна голосних певною мірою перегукується з чергуванням звуків в українській та польській мовах (pāthulu – pāthalis: поділ – подолу, padół – padołu). У родовому відмінку – pāthalyuk (ж. р. – pāthalicü) «такий, що стосується подолу» (дещо нагадує наші подоляк, подоляка, подолячка).
«Порівняльний словник індоарійських мов» (CDIAL) без пояснень виводить pāthulu з гіпотетичного *pādasthala – від pāda «нога» і sthala «рівень землі, плоска поверхня, дах» (можливо, має зв’язок з українським стеля, а також стіл).
Крім того, CDIAL подає гніздо індоіранських слів, утворених від іншого слова - *pādala«такий, що стосується ноги» (с. 455).
Усе це змушує нас замислитися над можливим зближенням слов’янського подолу з індоєвропейським позначенням ноги, низу, поду (ЕСУМ, т. 4, с. 387): лит. pėdá «ступня, стопа»; гр. πέδον «ґрунт, підлога»; лат. pēs, род. в. pedis «нога, ступня»; гот. fōtus «нога, ступня»; англ. foot «нога, ступня»; ін.-ір. pā`da «нога, ступня» і т.д.
Враховуючи, що ця лексема наявна в усіх індоіранських мовах (CDIAL, с. 454 – 455), можемо сміливо припустити, що вона була в активному вжитку й у наддніпрянських скіфів і могла так само, як і пов’язані з нею етимологічно укр. під (іменник, прийменник і префікс), спід, подоли, д.-р. подъ «низ, підошва гори» (ЕСУМ, там само), вживатися на позначення підніжжя гори, низини, долини, подолу. Що стосується розширення на -l, то воно може вказувати на належність, віднесеність до предмета, позначуваного коренем.
Надалі відбулося зближення кореня pod/pād зі власне слов’янським подолієм, яке має іншу етимологію, або ж скіфський *pādulû був запозичений слов’янами, відтак відбулася його деетимологізація.
Про поширеність цього кореня свідчить величезна кількість утворених від нього назв. В Україні маємо населені пункти Поди, Подин, Подинка, Подільці, Подолки, Подоли, Подоляни, Подолянка, Подове, Подівка, Під, Подольох (ця загадкова назва села на Чернігівщині перегукується зі згадуваною лексемою pāthalyuk) тощо. Треба, проте, мати на увазі, що деякі з топонімів можуть походити не безпосередньо від поду чи подолу, а від інших власних назв, які, у свою чергу, часто пов’язані з цим самим коренем (наприклад, прізвище Пода).
Назви Поділ, Подоли, Поділля з відповідними фонетичним особливостями зустрічаються в Чехії (Padol), Хорватії, Словаччині, Польщі, Росії.
Крім того, знаходимо Padole в Латвії, Podul Lung – у Молдові, Podele, Podoleni, Podul – у Румунії.
І ще: Podol, Padali – в Ірані, Podali – у Бангладеш, Padal (і річка Padalia) – в Індії, Padhal – у Пакистані, La Padole – у Франції, Padola, Padula, Padulе, Padulі – в Італії, Padul – в Іспанії,Paddal – у Швеції, Pаdulа – в Естонії. Хоча, звісно, не всі ці подоли неодмінно є етимологічними родичами нашого Подолу.
Індоєвропейська і, вужче, індоіранська «нога» (або слов’янський під) потоптала весь євразійський простір – від Іспанії до Індії.
У Боснії і Герцеговині знаходимо Pod, Podivi, Poda, Podi, Podina, Podic, у Білорусі – Поди, у Болгарії – Podem, у Македонії – Podino, у Чорногорії – Pod, Poda, Podi, Podina, Podоvi, у Сербії – Pod, Poda, Podina, Росії – Поды, у Словенії – Podovo, у Хорватії – Pod і т.д.
І далі: в Абанії – Poda, в Австрії – Poden, Poding, у Грузії – Podaani, у Німеччині – Podeldorf, Podendof, у Греції – Podhogora (щоправда, від слов’янського podъγora), Podhos, Padi, у Литві – Podavine, у Румунії – Podeni, Podu, в Естонії – Pаdu, в Індії – Padu, в Ірані – Padi, у Пакистані – Pad, Padі тощо.
Чи проливає цей масив однотипних назв світло на наш рідний Поділ, без якого Київ, як відомо, неможливий? Гадаємо, що так. Ця назва, як і чимало з наведених вище, дуже ймовірно, виводиться не з долу, а з поду (pād- > *pādulû), що може свідчити про її більшу давність, ніж розселення слов’ян у Наддніпрянщині, і власне про її скіфське походження.
А попід горою, яром-долиною…
Та якби Поділ і мав відношення до долу, то й сам діл ми схильні відносити до субстратної лексики.
З одного боку, корінь дол- (ЭССЯ, вип. 5 с. 64-65) широко представлений у слов’янських мовах і охоплює такі значення: «низ; низина, долина; яр, заглиблення, яма, шахта; могила; русло, річка; калюжа, болото; (земляна) підлога; земля». Відмінкові форми, як тодолѣ (д.-р.), долі, долу, долів (укр.), dolu, dole (чеською), означають «униз, унизу» (див. також ЕСУМ, т. 2, с. 89). У кожній з мов – величезна кількість похідних слів, зокрема й топонімів.
*Dolъ споріднений з гот. dal- «долина», нім. Tal «те саме», кельтським dol «долина», "Етимологічний словник української мови" (ЕСУМ) ще наводить грецьке ϑóλοζ «печера; кругла будова». "Етимологічний словник слов`янських мов" (ЭССЯ) відзначає «повну відсутність споріднених форм у балтійських мовах». Відносна замкнутість цієї лексеми у колі германських, кельтських, слов’янських (і грецької?) мов може свідчити про її неіндоєвропейське походження. Водночас деякі етимологи «безпідставно», як зазначає ЕСУМ, вважають слов’янське слово германським запозиченням. За ЕСУМ, діл зводиться до індоєвропейського *dholo- «заглиблення, долина».
Та, з другого боку, з поля зору мовознавців випав індоіранський двійник цього кореня, який представлений у тих мовах не менш рясно, ніж у слов’янських. Гадаємо, причина такої «неуваги» в тому, що йдеться не про етимологічну міжмовну відповідність, яку б етимологи не пропустили, а про ймовірне давнє засвоєння індоіранського (скіфського) слова європейцями.
Добре відомою є індоарійська лексема tala зі значенням «основа, низ; плаский дах; долоня, підошва» (CDIAL, с. 326).
У різних мовах і діалектах (їх десятки) етимологічні «родичі» цієї лексеми означають власне «низ, долівка», а також «донизу, додолу». Ось кілька прикладів: пaлі (пракрит) tala«рівень, земля, поверхня, низ, долоня, підошва»; вайгалі tōl «оброблене поле»; кашміріtala «низ»; сіндхі taru «поверхня, долівка, дно», taro «підошва, низ, осад»; західний пагарі (діал.) tal «земля, долівка»; кумауні talo «основа»; ассамська tal, talā «пласка поверхня, низ»; бенгалі tal «низ, долівка, підошва, долоня», talā «низ, підвалини»; орія taḷa «пласка поверхня, низ, підошва, долоня»; майтілі tal «поверхня, низ, долоня»; гінді talā, tarā «низ»; гуджараті taḷ, taḷũ «пласка поверхня, низ, підошва»; мараті taḷ «низ»; сингальська talaya«поверхня, низ, долоня, лезо». Варіації з -ll: ландха tall «долівка»; західний пагарі (діал.) tall«земля, долівка»; лахнда, панджабі tallā «долина, низина».
Наявні також прислівники та прийменники, що походять від цього кореня: циганська (європ.) tel, tele «під»; кашмірі tal, tali «знизу»; лахнда talē «униз»; західний пагарі (діал.) taḷē, кумауні tali «додолу, під».
У словнику кашмірі – мови, у якій простежується чимало паралелей з праслов’янською, - також відведено цій лексемі доволі місця (DKL, с. 996): tal «низ, найнижча частина, низина; місце внизу, нижня (спідня) частина, поверхня землі»; (як присл.) «унизу, донизу»; (як прийм.) «унизу, униз, з-під, під»; tala, tali присл. і постімен. «знизу, з-під низу»; talīпостімен. «унизу».
Як бачимо, слов’янський *dolъ та індоіранський tala, tal (теж чоловічого або часом середнього роду) означають одне й те саме. Крім того, український діл «земляна підлога» дивовижно перегукується з аналогічними назвами долівки в індоіранців. Форми talē, tali«униз, унизу», мабуть, невипадково нагадують слов’янські долі, dole з тим самим значенням.
До слов’янського кореня dol- фонетично ще ближче стоять осетинські дæллаг «нижній»,дæлвæз «долина», дæлæ, дæлейы «унизу», дæлæмæ «униз», - з промовистою морфемоюдæл- «під-».
А ще це семантичне гніздо проливає світло на слов’янське слово долоня (*dolnь), яке не має задовільної етимології (ЕСУМ, т. 2, с. 106-107; ЭССЯ, вып. 5, с. 64-65). Схоже, воно пов’язане з назвами долоні (tala, tal, talaya тощо) в індоіранських мовах.
Водночас незбіг початкового приголосного (t – d) не дає змоги робити висновки про етимологічну відповідність слов’янського *dolъ індоарійському tala. Ідеться, очевидно, про дуже давнє іранське запозичення цього кореня праслов’янами та іншими європейськими етносами (для цього відповідність не потрібна – як почули, так і засвоїли). Поширення його серед слов’янства може означати, що засвоєння відбулося саме на території сучасної України, де давні слов’яни, уже відділившись від балтів, активно контактували з іранцями, зокрема скіфами, й урешті злилися з ними. І скіфський *talû (чи *dalû) став слов’янським долом.
Хоча це зовсім не суперечить припущенню про неіндоєвропейське походження слова в самих іранців. Адже, скажімо, у тюркських, монгольській, тунгусо-маньчжурських мовахдала, тала означає «рівнина, степ, поле, галявина, сторона» (див. Мурз., с. 169-170).
Діл та однокореневі доли, долина, дольний, роздольний тощо дуже широко представлені в топонімії слов’ян. Cеред географічних назв чимало й слів з початковим тал-: в Україні –Тальне, Тальки, Тальське, річки Таль, Талинка тощо (хоча й не так багато, як у країнах з арабським та тюркським населенням, де tall має інші значення). Якщо ці назви й пов’язані з тим самим коренем, то їх, звісно, було дано не слов’янським населенням.
Горло Дніпра
Ще один київський гідронім Kо́ncha, схоже, теж належить до субстратної лексики скіфського походження.
Kо́ncha в індоіранських мовах означає «горло, шия» і, очевидно, в нашому випадку являє собою метафоричний географічний термін, семантично близький до добре відомихгорло, гирло, горловина жерло, джерело; шия, зашийок, перешийок а також до слов’янських назв Крк (шия), Карч (те саме), тюркської – богаз «горло, перевал, протока» тощо.
У CDIAL (с. 134), зокрема, подаються з посиланням на санскрит значення kaṇṭhá: «горло, шия, найвужча частина отвору; голос, звук». У різних сучасних індоарійських мовах і діалектах воно переважно означає «горло, шия, горловина», а також - «межа, край, берег річки, смужка землі під горою». Ще цікаве слово з цього ряду – kaṇṭhāla «човен», - у якому наявне знайоме нам розширення на -l.
Отже, Kо́ncha – це не що інше як перешийок, вузьке місце, «горло» річки.
Ревуча слава
Іранське походження гідроніма Дніпро сьогодні майже не викликає сумнівів. Але цікаво, що й витоки його народно-поетичних назв, судячи з усього, так само сягають дослов’янських часів.
Відома зі «Слова о полку Ігореві» поетична назва Дніпра Славутич пов’язана з топонімами, розкиданими по всій Центральній і Східній Європі: Славута (Україна, Росія),Славутное, Слаутино, Слаутное (Росія), Slawutowko, Slawutowo (Польща), Slavuce, Slavotici(Сербія), Slavotin (Болгарія), Slavantai, Slavantu (Литва), Szlavitanya (Угорщина) тощо.
Гідронім Славута (*slavǫta) пов’язують з гіпотетичним слов’янським коренем *slu-, *slou- «текти, повільно рухатися». Або з апелятивом слава.
Водночас індоіранська лексема srávant (CDIAL, с. 802) усе чітко й однозначно пояснює: у санскриті srávant - «текучий», srávantī - «потік» (корінь sru-). Перехід сонорних r – l – явище звичайне в індоарійських мовах; -ant – суфікс активної дієслівної форми теперішнього часу (аналогічно укр. -уч, -юч). У сучасних мовах ця лексема означає, крім того, «річка» (палі); «течія, притока» (ассамська); «вологий» (бенгалі).
Тож, гадаємо, Славутою (*slavanta) нашу головну ріку, і не тільки її, називали ще скіфи – це був географічний термін, який, власне, означав «потік, річка». Якщо ж існував слов’янський відповідник до *sru- (*slu-), то він міг мати субстратне походження, хоча допустима й міжмовна спорідненість. Але щодо slavǫt- – srávant, то, судячи з повного морфемного та фонетичного збігу, слов’яни запозичили цей географічний термін уже «в готовому вигляді».
Надалі відбулося звичне в таких випадках зближення Славути зі славою, слов’янами, словом. Міста й села дістали «славутні» імена за назвами річок.
Ще одна народно-поетична назва Дніпра – Ревучий – добре відома з поезії Тараса Шевченка.
Таке означення бурхливих річок зустрічається досить часто, пор. українські гідронімиРевна, Ревун, Ревунець, Ревуха, Ревуча, Ревучий, Ревочи. (Хоча деякі з цих назв можуть походити від рити. – Шульгач, с. 234). Сюди ж відносять Реут (ТТ, с. 220) - від *revǫt, аналогічно *slavǫt-.
Це давнє індоєвропейське слово етимологічно пов’язане з низкою семантично близьких лексем у балтійських, германських, романських, грецькій, індоіранських мовах (ЕСУМ, т. 5, с. 40-41), але така щільна прив’язка до води в них, наскільки нам вдалося охопити, не спостерігається.
В індоіранських мовах ráva (CDIAL, с.616) означає «рев, крик (особливо тварин)». Arava, з різними варіантами а (с. 59), – «крик, виття, шум»; ā`ravīti, ā`rauti, ā`ruvati – «кричить, галасує» (пор. укр. діал. орати «кричати»). В Україні, крім усіляких Ревунів, є річка Орявата пов’язані з нею села Орява, Орявчик. У Словаччині – річка й пов’язане з нею озероOrava; у Хорватії населений пункт Oravac; у Боснії і Герцеговині Orоvac; у Румунії Oravica, у Білорусі – Аравичи. Щоправда, численні назви у Фінляндії, Естонії, Швеції, на Півночі Росії від orava, напевне, пов’язані не з ревом, а з фін. «білка» (тамтешні рівнинні річки «ревучими» й назвеш).
Отже, давній «ревучий» епітет Дніпра може вважатися однаковою мірою як слов’янським, так і скіфським. Імовірно, слов’яни перейняли його у своїх іранських попередників-наддніпрянців.
Змій Горинич і Горенка
Горенка – невелика річка, що огинає Пущу-Водицю і впадає в Ірпінь. Назву річки зближають зі словомгорянка, бо тече вона начебто через гори. Там же, біля Пущі, розташувалося однойменне село. Населений пункт з такою самою назвою є на Тернопіллі. А ще в Україні тече знаменита річка Горинь, є два Горинь-гради.
Близькі назви зустрічаються в багатьох країнах Європи та Азії: Gorinj – у Боснії і Герцеговині, Goryn – у Польщі, Gorina – у Сербії, Gorini – у Румунії, Gorino – в Італії, Gorintschach у Австрії, Goringe, Goringen – у Швеції, Goring by Sea – у Великобританії, Goring, Goringen, Goringsreuth, Gorinsee – у Німеччині, Gorinchem – у Голландії, Gorindzhuki – у Грузії,Gorinjar – у Пакистані. Додамо сюди ще безліч назв з початковим hor-, (напр. Horin у Чехії), а також garin-, harin- по всій Європі та Південно-Західній Азії.
Очевидно, що значна частина цих назв етимологічно пов’язана з Горинню та, відповідно, київською Горенкою.
Тлумачень назв цих українських річок у літературі багато. «Словник літописних географічних назв Південної Русі» наводить такі з них (щодо Горині): 1. Від гора, оскільки річка тече між гористих берегів. 2. Від готського garunjo «повінь» (run- «потік», rinno«річка» - див. CGGL, 128). Ми раніше теж дотримувалися цієї точки зору й гадаємо, що готи в будь-якому разі могли сприймати назву річки по-своєму. 3. Від іллірійського слова, яке зводиться до індоєвропейського gȗer- «горло, жерло», звідки й українське джерело. При цьому Горинь зближають з гідронімами Гериня і Джуринь басейну Дністра, які начебто теж походять від того самого індоєвропейського кореня (ЕСЛГПР, 44).
Спроби пов’язати ці назви з горінням (мовляв, палять ліси довкола річки) чи з гіркимприсмаком води не можна вважати обґрунтованими.
На нашу думку, Горенка, як і багато інших давніх топонімів Києва та його околиць, відноситься до субстратної лексики іранського (скіфського) походження. Значна поширеність цього топонімного кореня підказує, що його етимологію слід виводити від якогось географічного терміна або усталеного означення (як, наприклад, у слов’янських мовах р. Бистриця, Глибочиця, Чорна тощо).
Зрозуміти внутрішню форму цієї давньої гідронімної морфеми допомагає індоарійський корінь ghr, реалізований у лексемах зі значенням «текти, розбризкуватися» (CDIAL, 241). Семантика похідних слів у сучасних індоіранських мовах пов’язана з пробивною, руйнівною силою води, а ще зі зволоженням. Кілька прикладів: сіндхі ghāro «пробоїна в греблі, ущелина, розщелина», ghāri «сухе річище, залишене після зміни курсу річки»; лахнда Ghārā – назва злитих воєдино річок Сутлей і Біас; панджабі ghār, ghārī «канава, сформована потоком води»; бенгалі ghār «обприскування водою, зрошення»; гінді ghār «розмита потоком земля, ущелина»; сингал. gara «обприскування, зволоження»; маратіghāḷ «канава, прокладена потоком води, ущелина». «Порівняльний словник індоарійських мов» також містить слова з цим самим коренем, утворені за допомогою префікса pra-: *praghāra «протікання»; *praghārayati «жене воду»; *praghirati «протікає» (CDIAL, 481).
Отже, Горинь, Горенка можуть бути пов’язані з гіпотетичним словом наддніпрянських іранців *ghārunĭ, *ghāruna > *ghōrynĭ, *ghōryna – з європейським гідронімним суфіксом на nабо n’, – яке означало «(бурхливий) потік, річка». Недарма в Горинь впадає річка Річиця, а біля самого устя розмістилося село з такою самою назвою. На території Білорусі на Горині лежить містечко Речица (залізнична станція Горинь).
Звідси, можливо, і загадкова Геродотова Герра (назва якоїсь річки), де скіфи ховали своїх царів.
Близьке за звучанням село Гореничі під Києвом може походити від іншого кореня – скоріш за все від антропоніма, в основі якого лежить давня лексема ghōrá«жахливий, страхітливий» (CDIAL, 244). Цікаві її значення і в сучасних індоіранських мовах: палі (пракрит) ghōra «жахливий», кховар gór«демон, відьма»; сингал. gora «страшний»; панджабі ghor «темний, жахливий».
Цей корінь, схоже, пояснює ім’я казкового персонажа Змія Горинича, який міг успадкувати ім’я іранського (скіфського) демона чи божка. А також загадкове слов’янське ім’я Горислав.
Від цього «жахливого» кореня, можливо, походить і слов’янське слово горе, хоча його традиційно пов’язують із горіти (ЭССЯ, вып. 7, с. 40–41).
Назва ж згадуваної річки Джуринь може бути пов’язана з іншим іранським коренем – ghūr(CDIAL, 241) зі значенням «крутити, повертати, вирувати».
Переправа
Загадкова річка Почайна, що текла з Оболоні і впадала в Дніпро на Подолі, залишила глибокий слід у історії Києва, хоча сама безслідно, у прямому сенсі цього слова, зникла.
З Почайною пов’язане зародження стародавнього міста на Подолі. Гирло річки утворювало гавань, де була пристань (притика), сюди заходили судна, що доставляли крам на подільський ринок (торжище) – найбільший у північній частині басейну Дніпра. Тут же, як вважають, була переправа через Дніпро, як і, напевне, через саму Почайну.
Задовільної етимології назва цієї історичної річки не має. «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (с. 109-110) дає варіанти назви: Почана,Почай, Почайня та ін. Почайну пов’язують зі слов’янським коренем *pot-, від якого походять українські слова піт, потіти, що не можна вважати переконливим з фонетичних міркувань.
Що ж до паралелей в індоіранських мовах, то спокусливо виглядає давня лексема paṭṭana з неясною етимологією та фонетичною еволюцією (CDIAL, 434). Її значення в різних сучасних мовах індоіранської групи такі: «місто, ринок, переправа (пором), гавань, порт, причал». Похідні слова дають значення «перевізник (поромник), поромний човен, людина, яка мешкає біля переправи». Чи може ця paṭṭana бути ключем для розуміння внутрішньої форми нашої Почайни (Почани)? Відповідь радше негативна, проте паралелі інтригують.
Ще одна паралель такого ж плану. У деяких індоарійських мовах збереглися цікаві для нас слова на позначення переправи через воду: khewā, khey, kheo (CDIAL, 195). Семантика їх широка, зокрема: «переправа (пором), плата за переправу, веслування, вантаж на човні, поїздка (по воді)». Якщо припустити, що слова з цього ряду були відомі наддніпрянським скіфам, то це могло зумовити появу народної етимології імені засновника Києва. Пам’ятаєте, як записано в літописі про людей, котрі пов’язували Кия з перевізництвом? «Несвідомі кажуть, що Кий був перевізником. Якби Кий був перевізником, не ходив би до Царгорода».
Скіфський князь Кий, звісно, не був перевізником. Але носії іранської мови могли чути в його імені (теж, до речі, іранському) слово, яке означало «перевізник», і це непорозуміння долинуло через довгі століття до слов’янина Нестора, який залишив у літописі свою знамениту сентенцію. (Як, скажімо, українські християни в імені Христа чують слово «хрест»).
Що ж до Почайни, то можна припустити давнє засвоєння слов’янами іранської (скіфської) назви, утвореної від pacchāya «тінь» (CDIAL, 19, 482) з коренем chāyā «тінь, затінення, відображення, краса». Похідні прикметники означають «тінистий, яскравий, красивий». Це слово представлене практично в усіх сучасних індоарійських мовах. Тож Почайнамогло означати «тіниста, захована (між деревами чи берегами)». Оскільки Почайна була протокою Дніпра, то можна припустити, що вона вважалася "тінню, відображенням" великої ріки. Хоча маємо визнати, що така етимологія теж не вельми переконлива.
Швидкі турки
На Подолі протікала ще одна річечка, чи струмок, який спочатку впадав у річку Глибочицю, а потім – у гавань, нижче від Почайни. Його назва – Турець, звідси – вулицяТурівська. На території Києва в різних місцях також були долина Турець і озеро Турець.
Назву струмка пов’язують або з туром (рогатою твариною), якому поклонялися язичники, або з антропонімом Тур (ЕСЛГПР, 160 – 161).
Проте корінь тур-, тор- дуже широко представлений у гідронімах України та за її межами. Є в нас річки Турка (й однойменне місто), Тур’я (від неї селище Турійськ), Турівка, Турів, Тур’янка, Тор, Торець, Торські озера тощо, а також річки Торуса, Торопа й, звісно, Тирас(Дністер) (див. там само, с. 163). Очевидно, що це специфічний гідронімний корінь, який так само, як і Горинь, може виводитися від якогось географічного терміна чи усталеного означення. На нашу думку, він представляє субстратну лексику іранського походження і означає «швидкий, бистрий», на що вказували ще Соболевський, Лер-Сплавінський, Фасмер та ін.
«Порівняльний словник…» (с. 335) подає такі лексеми, що пояснюють наші численні «турки»: turá «швидкий»; turánt (дієприкм.) «поспішний»; turáti «поспішає, пробивається вперед».
Отже, назви з коренем тур-, тор- означають те саме, що й слов’янські Бистриця, Бистра. Недарма в Обухівському районі поблизу озера Турець протікає річка Бистриця.
Стогін студеної води
Оскільки ми добралися до Обухівського району, то не зайве згадати й тутешню річкуСтугну, яка впадає в Дніпро в районі Трипілля. Колись по ній пролягав південний рубіж Київської землі.
Назву річки зближають зі словом стигнути. Тобто Стугна означає «холодна» (ЕСЛГПР, 146). Є й інші версії: гідронім асоціюють зі стогнати або з гіпотетичним праслов’янським*stǫga «річка».
Ці версії, звісно, мають право на існування, але якщо враховувати тривале панування скіфів на цій землі, то очевидно, що треба брати до уваги й можливість іранського походження географічних об’єктів.
На нашу думку, Стугна, як і чимало інших річок регіону, носить все-таки скіфську назву. Ця назва, гадаємо, споріднена з такими гідронімами, як Стагни (потік у Жидачівському районі на Львівщині), Стоговець (річки в басейнах Десни, Пруту, Тиси).
Sthāgha, *sthagha (з а, ā від інд.-євр. о), має значення «основа, дно, брід, мілина» (CDIAL, 792). У сучасних мовах індоіранської групи воно дуже варіює: «мілина, дно, брід», з одного боку, і «глибина, глибока вода», а також «занурювання в воду» - з другого. Будь-яке з цих значень підходить для номінації водного об’єкта.
Отже, у скіфів Стугна (*Stōghna, з суфіксом -n, на кшталт Десна, Борзна, Березна) могла означати «мілководна, прохідна, така, яку можна подолати вбрід».
Переораний Хрещатик
Головна вулиця Києва успадкувала назву якоїсь місцевості, ідентифікувати яку точно поки що не вдається. Десь посеред Києва чи на його околицях, можливо, на місці сучасної Поштової площі, знаходилася Хрещата долина, проте не відомо, що означала ця назва. Існує кілька тлумачень слова «хрещатик»: перехрестя доріг чи видолинків; болотиста, посічена ярками місцевість; місце хрещення. Та чи мають усі ці значення стосунок до центральної київської вулиці?
На нашу думку, до цієї загадкової назви також причетні давні скіфи-іранці. Krṣṭá (тут і далі r - складоутворюючий звук) в індоарійських мовах означає «зоране поле, рілля» (CDIAL, с. 178-179) й походить від кореня krṣ «оброблене поле, нива», а також «посічена борознами земля»; krṣyati, krṣáti – «оре, обробляє землю»; krṣaṇa, krṣāṇa – «тягання, оранка», похідні лексеми в різних мовах групи означають «селянин, фермер, рільник»; karṣá «волочіння, рільництво, сільське господарство». Очевидно, тут слід шукати й витоки російського слова крестьянин, яке з часом зблизилося з грецьким запозиченням христианин.
Отже, Хрещата (*Krṣṭata?) долина, Хрещатик – це оброблювана земля, нива, поле, на якому вирощували хліб. Або ж у переносному значенні – посічена борознами, балками земля.
Можна також припустити зв’язок із цим давнім індоіранським коренем таких назв, якКоростень, Коростишів, Коростів, Крошня (мікротопонім у Житомирі), Корсунь та ін.
Автор: Володимир Ільченко,
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
Джерело: УНІАН
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
