Тарас Шевченко творив на основі земної народної енерґії, наснажувався українською Природою, усною народною творчістю. Його виняткова ґеніальність опиралась на допитливість, незвичайну любов до всього рідного, на освіту та начитаність. Всюди, де б не бував Кобзар, він знайомився і розмовляв з простими людьми, співпережива їхні біди і радості, зустрічався з місцевими світочами, відвідував зібрання, вів листування з науковими колами. Усе це допомагало йому добре пізнати життя простого люду і піднестись до рівня високоосвічених людей, знавців Спадщини свого народу.
Нам Т.Шевченко більше відомий як поет і художник. Проте цілий ряд аспектів наявності етнографічних та археологічних матеріалів у його творчості говорить про те, що він був ще й талановитим етнологом. Так, він не залишив наукових монографій, чи праць з історії, хоча мав задум написати окремий історичний твір, зате збиральницька діяльність Т.Шевченка, вивчення і використання в своїх творах етнографічних матеріалів, які заносять читача в сиву глибину і змушують пережити минуле як реальність, до самого коріння, де вже далі немає нічого, становить для науки етнології величезну цінність.
Поповнював Т.Шевченко свої історичні та етнографічні запаси знань під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Він вивчав літописи, історичні праці, музейні колекції, мав нагоду спілкуватися з вченими, науковцями, дослідниками старовини.
Віддалення від України не лише приспали його безмежної любові до рідного краю, але й навпаки зміцнили її, спонукали з новими силами зануритись у праджерела роду. Часом, уже на старості, Т.Шевченко дещо жалкує, що тюрма і заслання забрали у нього стільки часу, який він міг з любов'ю витратити на свою рідну сім'ю, виховання діточок, поглиблене вивчення Батьківщини: “Так, ось уже дев’ять років караюсь я за грішний порив моєї безглуздої молодости. Злочин мій великий, я це в душі визнаю, але й кара безмежна, і я не можу зрозуміти, що це значить" (лист до Настасії Толстої, 26 квітня 1856р.)
Проте ніде ми не знайдемо в його працях або листах відступу від національного патріотизму чи перехід на угодництво з кріпосниками та гнобителями українців.
Якщо тодішні офіційні історики, що походили з панівної верхівки суспільства, цікавились піснями, легендами і переказами, то Т.Шевченко, поряд з цим, вивчав і поселення, житло, одяг, господарські заняття, а також звичаї, обряди, усну народну творчість українців.
У 1839 р. у Т.Шевченка зародилась думка намалювати серію малюнків української природи, історії та за побутовими мотивами. Влітку 1843 р. Т.Шевченко їде в Україну. Гостюючи у панів Г.Тарнов-ського, О.Капніста, П.Лукашевича, князя Репніна та ін., він відвідує історичні місцевості (Чигирин, Суботів, Хортицю), побував у своєму рідному селі Кирилівці, де зробив малюнок своєї рідної хати.
Повернувшись до Петербурга у лютому наступного року, Т.Шевченко розпочав виконання запланованої серії картин. Він хотів розповісти у намальованих краєвидах, історичних па-м’ятках та побутових образах про видатні історичні події, показати життя і побут українців, виокремити національні риси їх культури, оригінальність, красу і поетичність народних звичаїв та обрядів.
Видавши в кінці 1844 р. перший альбом гравюр під назвою “Живописна Україна” (без тексту), Т.Шевченко на обкладинці написав план усього видання. Всю серію він планував видати у такому вигляді: “1. Види по красоті або по історичних спогадах прикметні: храми, фортифікації, кургани і все, що час помилував. 2. Народний бит сучасний – звичаї, обряди, повір’я, суєвір’я, казки та пісні. 3. Важливіші історичні події від Ґедиміна до скасування Гетьманства і короткий опис картин у мовах южноруській і французькій. У 1845 році вийдуть такі картини: 1. Види: Чигирин, Суботів, Батурин, Покровська Січова церква. 2. Похорони молодої, “Ой ходив чумак сім рік до Дону”, “Перезва” (людовий обряд) і Жнива. 3. Іван Підкова у Львові, Сава Чалий, Павло Полуботок у Петербурзі, Семен Палій у Сибіру”.
Розуміючи складність роботи над цією серією картин, які мали мати текстовий супровід, Шевченко звернувся по допомогу до Йосипа Бодянського та Петра Куліша, щоб вони забезпечили його картини таким історичним супроводом.
Йосипові Бодянському – українському письменникові та історикові, що очолював кафедру слов’ян і слов’янської літератури у Московському університеті, він написав аж два листи, де виклав план видання та просив допомоги історичними супровідними текстами. Й.Бодянський ввічливо відповів відмовою в участі видання “Живописної України”.
Щодо київського історика й етнографа Петра Куліша, то цей не лише відмовився допомагати Т.Шевченкові, але й пригрозив негативною рецензією, у випадку виходу альбому, у листі від 31 грудня 1844 р.: “Объявление Ваше пахнет так сильно спекуляцией, что я решился было, как только выйдет в свет Ваша Украина, написать рецензию и указать ошибки. Каких без сомнения будет бездна в тексте Вашей скороспелой книжки. Но время уменьшило мое негодование. Вы, господа, принимаясь с ребяческим легкомыслием за Малороссию, без советов людей, серьезно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас. Вибачайте за сю мову!”
Проте ні матеріальної допомоги, ні допомоги в написанні історичних супроводів від істориків чи якихось товариств Шевченко не отримав. Можливо, це й стало однією з причин, що всю заплановану серію художнику виконати не вдалося. Як вважав мистецтвознавець Д.Антонович, можливо, саме така реакція відомих істориків на план видання Т.Шевченком “Живописної України” була причиною призупинення видання цієї серії картин.
Усе це нам нагадує сьогоднішніх зарозумілих вчених мужів та профе-сорок, коли молоді етнузіасти і дослідники-аматори, маючи великі потуги поглиблювати свою рідну Спадщину і розумом, і душею, популяризувати її, доносити світу, однак не маючи достатніх ресурсів щодо програмної систематизації та досвіду професійного аналізу, зустрічають шквал безмістовної критики, ідіотських погроз або профанічних насмішок, замість мудрого наставничества, або хоча б якоїсь підтримки чи поради.
У кінці 1843 р. у Києві за вказівкою ґенерал-губернатора Д.Бібікова була організована спеціальна комісія, яка мала збирати давні історичні матеріали. Відомості, замальовки історичних пам’ятників повинні були відправляти до комісії місцеві урядовці. Проте майже дворічний час існування комісії не дав позитивних результатів. Відповіді приходили часто неточними, без ілюстративного матеріалу. І тому було прийнято рішення організувати експедиційну збиральницьку роботу з включенням до складу комісії спеціалістів, які б могли професійно робити замальовки та описи історичних об’єктів.
Т.Шевченко, отримавши у березні 1845 р. диплом вільного художника, поїхав в Україну, подорожував по різних її місцях, знайомлячись з життям різних верств населення та розшукуючи місце праці. Прибувши до Києва у вересні 1845 р. уже досить відомим художником за проектом “Живописна Україна”, він стає співробітником “Комісії для розгляду давніх актів” і зразу ж приступає до роботи. Фактично, деякі найкращі картини Кобзаря ми знаємо, завдяки етнографічній діяльності поета.
Укінці вересня 1846 р. Т.Шевченко поїхав на Волинь та По-ділля. Він мав завдання обстежити ці реґіони України і “коли де трапиться придбати якісь стародавні грамоти або акти, пересилати їх генерал-губернаторові (Д.Бібікову. – Г.К.)”.
Поїздка на терени Західної України почалася з подорожі по Черкащині, де Т.Шевченко намалював декілька картин з краєвидами. Відвідав Суботів та Чигирин. Суботові він замалював руїни гетьманських будинків (зроблено дві акварелі), намогильні хрести та Богданову церкву. З Чигирина Т.Шевченко перебрався до Кам’янця-Подільського, який славився історичними пам’ятками (фортеця, культові споруди). Про його приїзд до міста над Случчю повідомляли листами Бібікова місцевий архієпископ Арсеній (лист від 2 жовтня 1846 р.) та подільський губернатор (7 жовтня 1846 р.). Тут художник робив замальовки історичних пам’яток, збирав фольклорні матеріали у місті та околицях. Є припущення (М.Кордуба), що Т.Шевченко відвідав Хотинську фортецю в Буковині, оскільки відстань у десяток кілометрів від Кам’янця до Хотина не могла бути перешкодою до відвідання. Та й часу для цього було вдосталь, адже Шевченко перебував у Кам’янці майже місяць. До того ж, Хотинщина в цей час була у складі Росії і перешкод міждержавного характеру при переправі через Дністер не було. Проте офіційного звіту про перебування Т.Шевченка на Кам’янеччині та Буковині не збереглося. Є лише запис у його подорожньому альбомі про записування пісні 3 листопада у Ка-м’янці-Подільському.
Більше матеріалів є про перебування Шевченка на Волині. Збереглася серія пейзажних, портретних картин, малюнків історичних пам’ятників. Є відомості про його перебування на місці кривавих боїв під Берестечком, у Кременці, Луцьку, Новограді-Волинському, Житомирі.
Т.Шевченко займався польовими етнографічними спостереженнями, робив записи побутових сцен тодішнього українського села, замальовки історико-етнографічних об’єктів і залучав до цієї праці своїх знайомих та друзів. Про це він згадує у повісті “Музикант”.
Розповідаючи про своє перебування у гостях на хуторі-фермі біля м. Прилуки на Полтавщині під час роботи у “Київській археографічній комісії” (власне й повість “Музикант” написана Шевченком за спогадами про відвідання поміщицького маєтку в с. Дігтярі, ферми Антона Адамовича, та про знайомство з кріпосним музикантом Тарасом Федоровичем), він подає багато етнографічних відомостей. Це і розповідь про поміщицький бал, , і опис етнографічного музею на фермі біля села Дігтярі, і розповідь про історика-етнографа Івана Максимовича та багато іншого.
Окремі аспекти господарських занять, матеріальної та духовної культури українців можна зустріти у повісті “Наймичка”. Зокрема, Т.Шевченко багато уваги приділив опису життя, звичок чумаків та особливостей чумацького промислу. Записано також легенду про виникнення Ромоданового шляху.
Такий складник матеріальної культури, як поселення і народне житло, дуже часто фігурує у творах Т.Шевченка. У повісті “Наймичка” поряд із змалюванням полтавського села з зеленими садами, білими хатами з солом’яними дахами, вітряними млинами, описано типову садибу Лівобережжя.У цій же повісті Т.Шевченко подав цікавий обряд, який здійснюється при закінченні жнив. Жінки-жниці, які зжинали останні стебла пшениці чи жита, робили з колосків вінки, вибирали з-поміж себе ритуальну царицю жнив, яка повинна була йти попереду інших з вінком на голові.
Перша попалась мені до рук книжка "Русскаго Всткика" за 1856 рік; оглав мені подобався. Там були виставлені імена Гоголя, Соловйова, Аксакова, імена добре відомі в нашій літературі. Я розгортаю книжку, і мені попалась літературна хроніка; читаю, і що ж я читаю? Наша славна-преславна Савур-могила — розкопана. Знайшли з ній якісь золоті та інші дрібнички, що не свідчать навіть, чи справді це була могила одного із скитських царів.
Я люблю археолоґію. Я поважаю людей, що присвятили себе цій таємничій матері історії. Я зовсім розумію користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савур-могили... Дивне й навіть нерозумне привязання до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:
У степу могила
З вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла!
(із "Журналу" Т.Г. Шевченка)
Етнографічну цінність має наведений у повісті “Наймичка” обряд, пов’язаний із закінченням вивчення учнем азбуки. Для цього обряду батьки учня готували обрядову страву-кашу, яку учень ніс у горщику, обгорнутому вишитим рушником, до школи. “При варінні каші, Марта поклала в неї 6 п’ятаків, а Лукія, коли Марта відвернулась, кинула в кашу гривеник. Марко поніс її в школу в рушнику, вишитому Лукією. Принісши кашу в школу, він ставив її на долівку. Рушник був учителю. А до каші просив товаришів. Товариші, розуміється, не заставляли повторювати прохання, всілись навколо горшка. А Марко, взявши трійчатку, став над ними, і пішло гуляння. Марко немилосердно бив кожного, у кого хоч крішка каші падала на підлогу. Кінчивши кашу, Марко трійчаткою погнав товаришів до води, а пригнавши від води, взялись громадою горщик бити. Розбили горщик, і вчитель розпустив усіх додому в знак святкової цієї події”.
Особливо багатими на етногра-фічний матеріал з духовної культури українців є драматичні твори Шевченка. Зокрема, у п’єсі “Назар Стодоля” в деталях описано обряд весільного сватання ХVІІ ст. у родині козака з-під Чигирина.
Суспільні та морально-історичні питання завжди турбували Т.Шевченка. У Повісті “Варнак” він ставить питання, як так може бути, що у країні, “багатій молоком і медом”, маючи на увазі Україну, така бідність? Він з цього приводу думав написати окремий твір: “На це важливе політико-економічне питання я у вільний час напишу морально-історичний роман, у якому спробую показати з мікроскопічними деталями вдачу, звичаї та історію цього архиправославного народу”.
Як прозові твори Т.Шевченка, так і поетичні насичені багатьма матеріалами з етнографії та історії.
Часто у своїх поетичних творах Шевченко використовував історичні сюжети з історичного минулого як України, так і світової історії. Так, наприклад, уже в одній з перших своїх віршованих поем “На вічну пам’ять Котляревському”, написаної ще у 1838 р. у Петербурзі, він наводить приклад руїни міста Трої з Малої Азії, яке у ХІІІ ст. до н.е. греки зруйнували дотла. Т.Шевченко порівнює Україну після смерті Котляревського з руїнами Трої [16. – Т.1, с.46].
У поемі “Катерина” (1838 р.) Шевченко показує суспільно-громадські відносини українського села першої половини ХІХ ст. Зокрема, охарактеризовано українську звичаєвість та громадське відношення до дівчини, яка народила від москаля нешлюбну дитину. За нормами звичаєвого права, в громадському побуті українського села дівчина, яка стала покриткою, як правило, повинна була покинути рідну хату, громаду і йти світ-за-очі.
Сьогодні у наших очах такий крок батьків видається надто жорстоким і нелюдяним, але в суспільстві, де надзвичайно велику роль відігравали общинні відносини, такий крок мав морально-виховне значення. Як би не було жаль батькам своєї доні, але суспільний порядок стояв вище особистого. У кінцевому підсумку таке відношення в суспільстві до дівчини, яка втратила честь і стала покриткою, мало підтримувати моральність кожної людини і громади на високому рівні.
Під час поїздок по Україні, до за-слання, Т.Шевченко збирав і фольклорні матеріали, які часто використовував у своїх творах. Зокрема, у згаданій вище повісті “Музикант” він наводить слова пісень, почутих ним на Полтавщині: “Упилася я”, “Котилися вози з гори”.Із розумінням Т.Шевченко ставився до пісень з фривольним змістом. У його фольклорних записах збереглися й сороміцькі пісні, які вміщені у його т. з. третьому альбомі (1846-1850 рр.). Вони також складають етнологічну цінність.
Використовує у своїх творах Шевченко і такий жанр усної народної творчості, як прислів’я та приказки. Для прикладу, у п’єсі “Назар Стодоля” зустрічаємо такі: “Хто багацько обіцяє, той нічого не дає”, “Береженого Бог береже”, “Рівніш згладиш, тісніш ляжеш”, “При нужді шматок хліба дорожчий за золото”.
Твори Т.Шевченка закликають пам’ятати, як жили, що робили, про що мріяли і на-діялись наші Предки.
Відомий літературознавець П.Свенцицький ще у 1871 р. ХІХ ст., даючи оцінку літературі ХІХ ст., писав: “Хто не чув про Шевченка? Хто не знає його чудових творів? Великі поети: Байрон, Гете, Словацький – великий поет Шевченко! З тими поетами до ряду він став, перевищив їх, величний! Доказать легко. Всі тамті поети в творах своїх власну лиш проявляють індивідуальність. За Англію не промовив Байрон; не виявлена Гете Німеччина; всієї Польщі не добачимо в Словацькім: а споглянемо, чи є найменша проява життя України, щоб не відбилась вона, мов у чистому дзеркалі, в Тарасових поезіях? Вона живе своїм поетом, пишається в ньому; в поезіях його вона вся!”
Роль Т.Шевченка в історії людської цивілізації І.Франко висловив такими словами: “Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем.
© Портал SPADOK.ORG.UA
