П'ятниця
29 бер., 2024
     

Ukrainian English

Олекса Воропай. Звичаї нашого народу (1958)

Рейтинг 3.7 з 5. Голосів: 26

Звичаї українського народу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціяльна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчости. Саме тому народня творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.

  • Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
  • Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
  • В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
shapeimage 2

У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.

Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.

Усна народня творчість також може служити клясичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.

Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Олекса Воропай з дружиноюОлекса Воропай зі своєю дружиною Вірою 

Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народніх звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли...»
Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:
«Ой, дід, дід і Ладо...»

Все це — наша дохристиянська культура, наша найстарша традиція.

  • Кутя — це символ урожаю, писанка — це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, лавок, перелесників...
  • Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами.
  • Ладо — це поганський бог кохання і розмноження.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Олекса Воропай,
вступ до книги "Звичаї нашого народу" 

Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I,II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – 309+289 с.

Хрестоматійне – і, мабуть, найкраще донині видання про українські календарні звичаї. Як готувалися до Свят-вечора і як зустрічали Різдво Христове, як гуляли Масляну і як поводилися у Великий піст, як святкували Великдень і які розваги припадали на Івана Купала – про це йдеться у виданні, яке знайомить з багатим і різноманітним світом народ­них звичаїв, за якими жили українці з давніх-давен до нашого часу. Звичаї, що дісталися нам у спадщину від дідів-прадідів, не втратили свого значення й сьогодні. Збагачені обрядовими піснями, віршами, легендами, вони є справжньою скарбницею духовної культури українського народу.

У першому томі частини “Зима” і “Весна”, у другому – “Літо” й “Осінь”.

Олекса Воропай - Звичаї нашого народу

СКАЧАТИ ТОМ1СКАЧАТИ ТОМ2


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber