У 1661 році в австрійському Зальцбурзі з нагоди реставрації зальцбурзьких катакомб було надруковано книжку "Brevis historia". У ній згадувалося про мармурову плиту з вигравіруваним написом латиною, знайдену в катакомбах Монашої гори, колишнього міста Ювавума — фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа «Північним Римом» (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни. Шрифт напису було визнано оригінальним, оскільки він не містив латинської літери U, якої не знали стародавні римляни:
"Року Божого 477 Одонацер король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), готів, гепідів, унгарів і герудів у скаженій ненависті до Церкви Бога замордував за визнання віри і скинув зі скель блаженного Максима та його п'ятдесятьох товаришів, які у цій печері ховалися, а провінцію Норик вогнем і мечем спустошив". (Original: “ANNO DOMINI CCC LXXVII ODOACER REX RHUTHENORUM GEPPIDI GOTHI UNGARI ET HERULI CONTRA ECCLESIAM DEI SEVIENTES BEATUM MAXIMUCUM SOCIIS SUIS QUINQUA GINTA IN HOC SPELEO LATITANTIBUS OB CONFESSIONEM FIDEI TRUCIDATOS PRECIPITARUNT NORICORUM QUOQUE PROVINCIAM FERRO ET IGNE DEMOLITI SUNT”.)
Історична довідка: Рутенія (Ruthenia) — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XII—XIX ст. Також в історичних джерелах фігурують похідні назви: Ruthenorum regnum (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени). На Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni). Ця назва пізньою латиною зберігається і в ХХ ст., коли французи «русинами» називали українців Галичини, Великого князівства Литовського та Угорщини, та, відповідно, країну, де вони жили — Ruthenia. Німецько-український словник, виданий у 1912 р. в Чернівцях, має заголовок: «Deutsch-ukrainische (ruthenisches) worterbuch». Виданий у Вісбадені 1962 р. словник «Der Sprachbrockhaus» (с. 565) подає: der Rutene, Ruthene, n/n Ukrainer (українець); французький словник «Noveau Petit Larousse» (Париж, 1969 р.), згадує слово Ruthene як прикметник від Ruthenie (с. 914), та подає пояснення: Ruthenie region orientale de la Tchecoslovaquie (v. Ukraine subcarpatique) (с.1659). В англійському словнику «New Standard Dictionary of the English Language» (Нью-Йорк і Лондон, 1947 р.) знаходимо подібні пояснення.
Українські території позначені як "RVTHENIA" на карті Каспара Вопеля (Вопеліуса).
Книга Brevis historia стверджувала, що Одонацер (також лат. Odoacer, Ottokar, Odovakar) мав королівський титул, а за національністю був Ruthenus тобто русин або русич. До московського загарбання українські історики й державні діячі не раз згадували про Одонацера. В літописі Самійла Величка пишеться, що:
"Наші предки русичі в п'ятому столітті під проводом короля Одонацера не тільки перемогли численніші римські легіони, але й Рим здобули й 14 років панували в тій столиці світу".
Величко був освіченою людиною свого часу і добре обізнаний з працями польських істориків. Не виключено, що він був знайомий і з працею польського історика-літописця, автора «Історії Польщі» («Хроніка Длугоша») в 12 томах Яна Длугоша (1415—1480 р.), який вважає Одоакра русином:
«Від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Італії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову Оресту, а Августула, що насмілився захопити імператорську владу, вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством усієї Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися. Після його чотирнадцятирічного надзвичайно мирного та спокійного правління Теодоріх, король готів, з величезними зусиллями пробився в Італію через Болгарію і Панонію… Змучений трирічною облогою Равени та змушений здатися, він (Одоакр) потрапив у полон до Теодоріха, та був убитий, а захоплене руське королівство Італії Теодоріх передав собі і готам». (Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I–VI). М., 2004 – с. 220).
Літопис Биховця від 1429 року згадує про з'їзд шляхти в Луцьку. Там Великий князь Вітовт запропонував прийняти українську й литовську шляхти до польських гербів. Українська делегація у відповідь заявила: "Ми походимо од древніх русов, що Рим узяли".
В "Білоцерківському універсалі" гетьмана Богдана Хмельницького від 1648 року мовиться:
"Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу." (Літопис Самійла Величка)
Після смерті Хмельницького в 1657 році генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка над труною померлого виголосив промову: "Милий вождю! Древній руський Одонацер".
Батько Одонацера Едекон, що належав до оточення Аттіли, скіф за походженням з роду роксоланів, ймовірно, загинув у битві на Болії у 469 році, воюючи з Теодиміром, батьком Теодоріха, що могло стати однією з причин ворожнечі двох майбутніх лідерів варварського світу. За переказами, жадаючи діяльності, Одонацер під впливом пророцтва однієї віщунки про його майбутню велич залишив ще юнаком берега Дунаю, де жив тоді його народ, і вирушив до Італії.
Близько 470 року Одонацер поступив в Італії на військову службу і до 476 році був у числі імператорських охоронців. Коли Флавій Орест, головний начальник військ, складених переважно з германських найманців, у серпні 475 року вигнав імператора Юлія Непота і звів у імператори свого власного сина Ромула Августула, Одонацер отримав наказ придушити заколот. Германські найманці зажадали собі певних ділянок для поселення, а саме третю частину земель, що належали римлянам в Італії. Орест відмовив у цьому. Завдяки чому більшість найманців перейшло на сторону Одонацера (476 р).
У серпні 476 року Одонацер був проголошений своїми військами королем. Він переміг при Павії Ореста і вбив його 23 серпня, змусивши відмовитися від влади Ромула Августула, призначивши йому утримання. Війську ж своєму відвів землі для поселення. Східноримський імператор Зенон звів Одонацера в Патриції і визнав римським намісником. Також він зажадав формально визнати Юлія Непота імператором західної частини імперії, на що Одонацер погодився.
За словами хорватського історика Мавро Орбіні (1550 — 1614):
"Одоакр ... правив Італією протягом п'ятнадцяти років. Рим був так наляканий його могутністю, що все населення міста вийшло йому назустріч і вітало як царя римлян, надавши слов'янинові (русу-русину) більше пошани, ніж заслуговував який-небудь смертний".
Практично уся подальша історія панування Одонацера була пов'язана з Далмацією. Так сталося, що першим його противником в якості імператора став скинутий ще 475 року Юлій Непот, який втік до Далмації, заснував там свою державу і почав вимагати повернення йому римського трону. Явно не без допомоги Одонацера в Далмації була організована змова, в результаті якої Овід і Віатор вбили Непота, що дало привід імператору у 480 році рушити свої війська на Далмацію і після кількох битв у 481 році приєднати її до своїх володінь.
Незабаром після подій в Далмації у Візантії розпочалося повстання проти імператора Зенона, який вперто вважав себе сюзереном Одонацера. Переконливих доказів того, що це також була справа рук Одонацера, який вирішив діяти за вже випробуваною в Далмації схемою, немає, але диму без вогню не буває і не випадково після придушення цього заколоту Зенон вирішив за будь-яку ціну скинути свого римського колегу. З цією метою Зенон вступив у союз з королем остготів Теодоріхом, який сам прагнув заволодіти Італією, і з 488 року розпочалася ціла серія битв (над річкою Сонтис, біля Верони, над річкою Адда), після чого у 493-го Одонацер вирішив укласти з Теодоріхом мир, поділити з ним Італію та спільно правити, перебуваючи у Равенні.
Однак готи не мали наміру дотримуватися умов миру: запросили Одонацера на урочисту гостину — і 6 березня 493 року підступно вбили. Посадивши Одоакра на місце почесного гостя, Теодоріх одним ударом меча розрубав його від ключиці до стегна, сказавши після цього: «У нещасного не було в тілі кісток". Винищили також всю родину князя, його дружину заморили голодом у в'язниці, сина відправили нібито на заслання до Галлії, але дорогою також підступно вбили. Теодоріх виправдовував свій вчинок помстою за страту своїх родичів Фелетея і Гізо.
***
Русин Одонацер (433-493) правив Італією близько 14-ти років. Він здійснив реформу, завдяки якій воїни-варвари отримали землю як звичайні федерати; призначав консулів; видавав закони як римський імператор, проголосивши цезарем у 490 р. свого сина Тілу. Одночасно, Одонацер спричинив падіння Імперії, завершивши 12-вікове панування Риму та увійшовши в історію як великий полководець, легендарний герой і вождь варварських (від. barbaros - негрецький) племен.
Solidus Odoacer // Солідус (лат. Solidus — твердий, міцний, масивний) — римська золота монета, випущена вперше у 309 році. імператором Костянтином.
— Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"
