Кожен культурологічний період знаменується приходом свого Заратустри, свого Генія, Пророка, бунтаря духу і думки. XX сторіччя самим укладом свого апокаліптичного буття породило персону, здатну на слух, інтуїтивно і фізіологічно розпізнавати “тисячоголосу поліфонію аварійних сигналів” Всесвіту.
Дивна пора, розтягнута на полюсах постмодерністського релятивізму і творення нових соціально-політичних міфів, на довгий час викреслила свої витоки з свідомості його мешканців. Наслідки теоретичних розробок Маркса, Фрейда та Ейнштейна не змусили себе чекати, потіснивши звичну картину світу. Для людини, що залишилася на уламках своєї адекватності цього світу, було звичайно необхідно повернутися до міфу як первісної свободи.
І у 60-70 ті роки XX століття в молодіжному середовищі Сполучених Штатів це прагнення набуло поширення. Один з його проявів - культова група The Doors, заснована в Лос-Анджелесі у 1965 році вокалістом Джимом Моррісоном, клавішником Реєм Мансариком, гітаристом Роббі Крегером та барабанщиком Джоном Денсмором. На відміну від сотні інших заштампованих рок-гуртів, тексти The Doors були сповнені символізмом, а їх живі концерти являли собою справжній язичницький ритуал. Це був протест антикультурі, відмова від всього формального у бік незкінченного екзистенціоналізму. Пошуки самого себе та свободи.
“Наші виступи ставали справжнім рок-театром, – підкреслює ударник групи Д. Денсмор, – а Джим надавав йому структуру поетичної драми. Концерти Doors виливалися в своєрідні ритуальні дійства, де Моррісон виступав жерцем, скеровуючим церемонію. Ми виконували ролі первосвящеників, а слухачі були нашими парафіянами”.
Інструментальні імпровізації The Doors нерідко доходили до 15-20 хвилин, що йшло врозріз з прийнятими нормами та стандартами серед музикантів. Гіпнотизуючий голос Моррісона вводив публіку в транс: “Іноді він віддавався творчості настільки, що ми бачили чаклуна всередині нього. Ми творили ритуал. Три Аполлона, врівноважуються одним Діонісом. Це була відкрито народжена поезія і музика“.
На практиці усі критики одностайно фіксували, що The Doors - це не просто рок-гурт, а справжній мистецький театр, архітектура якого використовувала усі можливі способи та відтінки, щоби сформувати унікальний контент.
“Прорватися на іншу сторону”, туди, де все спонтанне й вільне. Співав Джим Моррісон. Його вірші – це створення нового Всесвіту із хаосу, подорож у невідоме та майбутнє.
За спогадами учасників групи, Моррісон майже не турбувався про студійну роботу, будучи зацікавленим лише в катарсичному процесі творчості. Технічну сторону справи він залишав іншим.
Найчастіше складності з записом були обумовлені принципово імпровізаційним характером творчості The Doors. Джим нерідко читав те, що відчував, а не те, що було написано на листочку. Це, власне, доводилося підхоплювати і іншим учасникам гурту - підтримуючи та формуючи таким чином мелодію та ритм.
The Doors довгий час були елітарною андерграундною групою, не орієнтованою на масового слухача. Це сьогодні вони стали мейнстрімом, а тоді були музикою, яку не міг зрозуміти пересічний піпл. Це була справді жива музика. Без плейбеків і фонограм. Концерти The Doors були свого роду шоковою терапією, насиченою різними фарбами - від ейфорії до меланхолії, скорботи та забуття. Кожен концерт був наче останній.
Моррісона порівнювали з самим Елвісом Преслі, він золотими літерами закарбований в епоху хіпі, його так самом чекав сумний кінець. Як писав Фрідріх Ніцше: “Той, хто б’ється з чудовиськами, повинен стежити, щоб самому не перетворитися на чудовисько. Якщо ти будеш довго вдивлятися в безодню, безодня почне вдивлятися в тебе”.
Пізні роботи Моррісона затьмарює страшна, безпробудна, груба і жорстока депресія. Вірш простий, емоційний і песимістичний – чесний опис мелонхолічної і покірливої реальності. Розчарування поета в житті веде його до втрати усвідомлення реальності:
Якби я тільки міг
почути щебетання горобців
і відчути,
як повертається дитинство,
якби я міг відчути,
як реальність знов повертається в мене,
я б помер
з радістю помер…
Усередині поета – безодня, деструктивний конфлікт між народженням і смертю, минулим і майбутнім. Смерть самого Моррісона від зупинки серця у віці 27 років звучить як останній акорд саморуйнації… Любов він теж вважав руйнацією, як іронічно зауважував Моррісон: “Любов – це один з безлічі способів, як втекти від порожнечі”. Однак, через біль, страждання і руйнування приходить просвітлення…
Численні вірші Моррісона – ніби авангардне сюрреалістичне кіно. Вони схожі на абстрактні картини, сповнені інтоксикації, яку відчував автор в останні роки свого життя (алкоголь і наркотики губили його). Все це він передавав у своїх текстах:
Давайте винайдемо заново всіх богів і всі міфи століть …
Ми зібралися в цьому стародавньому, шаленому театрі
щоб розлити кругом наше жадання до життя …
Мене нудить від тошних осіб,
дивлячихся на мене з ящика.
Вежа. Я хочу троянди
в моїй альтанці. Копаємо?
Мало хто знає, що у Моррісона була справжня українська вишиванка. Йому її напередодні одного з концертів подарував вихідець з родини українських емігрантів з Лемківщини - Енді Ворхол. Він купив вишиту сорочку на подарунок в українській етнокрамниці на Манхеттені - "SURMA".
У пісні “Riders on the Storm” він співає:
Вершники бурі,
Ми народжені в цьому будинку,
Ми покинуті усіма в цьому світі...
Немов собака, у якої відібрали кістку,
Немов актор, який не отримує гонорару.
Вершники бурі...
Джим Моррісон розумів, що наближається буря. Він розумів всю незворотність подій. І його життя у наркотичному угарі абсолютно відображало те, що творилося в його душі та голові. Він розумів, що наближається до смерті. І його бажання померти якимось чином нагадує бажання шамана принести себе в жертву, заради людства. Він відкриває нові двері свободи: “Але люди повинні бути готові залишити все, все це промивання мізків цивілізації, щоб пройти на інший бік. Більшість людей не готові зробити це.“.
Чому я п’ю?
Щоб писати вірші.
Коли тіло руйнується,
дух стає могутнішим.
Прости мені, Отче,
бо я відаю, що творю.
Я хочу почути
останній Вірш
останнього Поета.
Як бачимо, перебуваючи на краю, Моррісон залишався Людиною, він абсолютно свідомо розумів, що його Всесвіт руйнується, і наперед просив вибачення в Отця, у якому можливо вбачав систему традиційних, релігійних, сімейних цінностей, аби ті не критикували і не гноїли його за вибір, а навпаки - зрозуміли, що він свідомо поклав своє життя на вівтар свободи та мистецтва. Це був Воістину правдивий Митець свого часу!
“Я спійманий на ґачок гри в мистецтво і літературу; мої ідеали – художники і письменники… Справжня поезія не говорить нічого, вона просто ставить галочки в графі можливостей… Відкриває всі двері. Ви можете пройти в будь-які, котрі влаштовують вас. Ніщо в світі не може вижити після Голокосту, крім поезії та пісень. Якщо я і намагаюся досягти чого-небудь своєю поезією, так це вивести людей за рамки обмеженості, в яку вони укладені органами зору і дотику“.
Моррісон являє собою поета. Поета свого неспокійного часу, який експериментував з мовою, формою, філософією і врешті решт вчинив своєрідну революцію. Його час нагадує романтичний період Французького перевороту. Зрештою, ідеали Моррісона – Блейк, Артюа Рембо і Ван Гог – це ті самі художники-візіонери, відуни і провидці, митці і деміурги, які за життя вважалися нікчемними і були не раз обливані брудом, але тепер зведені в ранг Геніїв та Світочів. Те ж можна сказати і про нашого героя, Джима Моррісона, який сьогодні вважається ідеалом та виразником свободи, кумиром хіпі та рокерів, шаманом серед всіх шанувальників мистецтва…
Читайте також інші наші публікації:
- Рецензія на екранізацію роману Джорджа Орвелла «1984»
- Ґаутама Будда — Шлях Закону (Дхаммапада)
- Лао Цзи — Книга Шляху і Благодаті (Дао Де Цзин)
© Портал SPADOK.ORG.UA
