Володимир Михайлович Івасюк (1949-1979) — український композитор, естрадний виконавець, мультиінструменталіст (скрипка, фортепіано, віолончель, гітара), медик, поет, живописець. Син письменника Михайла Івасюка. Прожив всього лиш 30 років, але за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів. У 2009 році Володимиру Івасюку посмертно присвоєно звання Герой України.
Талант Володимира помітили, коли хлопцю було 10 років. Батько Михайло Григорович Івасюк вільно володів шістьма мовами, писав прозу й поезію, зокрема про Голодомор. У молодості відбував ув'язнення в радянських таборах за спробу перетину румунсько-радянського кордону — хотів вступити до університету. У родині також були дві доньки Галина та Оксана. Майбутній музикант отримав своє ім'я на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Cамійленка.
В.Івасюк з батьками та сестрою.
Батьки брали маленького Володю на репетиції вчительського хору, де він змалечку пізнавав ази музичного мистецтва. 1955 року в 5 з половиною років Володимир пішов учитися за класом «скрипка» до місцевої дитячої музичної школи, створеної зусиллями батька. У 1956-1966 роках навчався в Кіцманській середній школі. 1962 року взяв участь у завершальному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини. Про нього тоді вже говорили у рідному місті Кіцмань.
Батьківська хата Володимира Івасюка.
У 15 років про Володимира Івасюка почули Чернівці, а у 20 років - говорила вже вся Україна, а ще за рік - увесь Радянський Союз. 1963 закінчив Кіцманську музичну школу. Влітку вступив до Київської музичної десятирічки імені Миколи Лисенка на спеціальність альт. Його пісні відомі далеко за межами України. "Червона рута" була визнана найкращою піснею 1971 року, а "Водограй" - 1972.
Юний Володимир Івасюк за фортепіано.
Володимир Івасюк з батьком Михайлом та сестрою Галиною.
1966 року разом із сім'єю переїхав до Чернівців. Вступив до Чернівецького державного медичного інституту, але першого ж дня його відрахували за випадок з пам'ятником Леніна (у квітні того року, за два місяці до закінчення школи, Івасюк з однокласниками випадково скинули бюст Леніна у Кіцмані). Невдовзі мусив влаштуватися на завод «Легмаш» учнем токаря, де керував місцевим хором, з яким став переможцем різноманітних премій та конкурсів. Це йому дало можливість поновитися на навчанні в Медичному інституті. 1972 року перевівся до Львівського медичного інституту.
Івасюк слухав італійське бельканто та "Бітлз", любив фотографувати. Мав ще й хист до малювання. У його особовому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років - переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури.
Володимир і Галина Івасюки, Богдан Білецький на території замку Мальборк, Польща.
Молодша сестра Івасюка Оксана зазначає, що він був порядний у стосунках з людьми, зокрема був галантний у поводженні з жінками. Ті постійно закохувалися в нього. "Тексти, написані братом, свідчать про його ніжні почуття. Перше велике кохання в нього було ще у школі, в Кіцмані. На пісні раннього і більш пізнього періоду дуже впливали люди, які оточували його, для яких він створював мелодії. Він сидів на лекціях у медінституті і на полях поряд з конспектом записував рядки пісень", - поділилась спогадами сестра митця.
Оксана, Володимир, Галина Івасюки на озері Ріца. Грузія, 1976 рік
Володимир дуже любив подорожі горами та туризм. У серпні 1969-го він з другом Олександром Луценком вирушає у далеку дорогу – похід Західним і Центральним Кавказом, присвячений 25-річчю Чернівецького медичного інституту. Впродовж 10 днів їхня туристична група перебувала у Перекопі, а один тиждень – на березі Чорного моря. Дуже задоволений поїздкою, повернувся додому в осетинському светрі, купленому на збережені гроші.
У 1976 році Володя разом з родиною – батьком, мамою, сестрами Оксаною та Галиною з її чоловіком Любомиром – відвідали Грузію. У 1978 році, за рік до смерті, композитор відвідав Литву, Латвію та Естонію. Побував у знаменитому Тракайському замку у Литві, на Співочому полі у Таллінні, побачив знаменитий Домський собор у Ризі. Він також мріяв відвідати Італію на Францію. Він заводив знайомства, на нього потихеньку звертали увагу європейські країни, його платівки мали вийти в Канаді, що не могло не непокоїти КДБ. З цієї причини у 1972 році його не пустили на Олімпійські ігри в Мюнхен, Німеччину, мовляв "не подав вчасно документи".
Багато пісень Володимир Івасюк писав під псевдонімом, оскільки не був членом спілки композиторів, а тому відомі колективи не мали права брати їх до репертуару.
Своїми піснями він відроджував любов українців до рідної культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї - "ТЮРМА НАРОДІВ". Він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Івасюк вивів українську пісню за межі дозволеного провінціалізму. А це вже було небезпечно.
«Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах», – якось сказав Володимир Івасюк у розмові з батьком.
Коли у 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди, а українські послужливі віршотворці писали: "Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!", Івасюку пропонували створювати музику на ці вірші. Влада очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути "ідеологічно". Маючи таку суперзірку "під рукою", вони фактично могли безкінечно зомбувати молодь. Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав для прославлення горезвісного "возз'єднання". Замість того взявся за створення опери козацької доби.
Його також переконували передати гроші, які він отримував за свої платівки, в "Фонд миру" в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон взагалі не цікавив, він розумів, що його мабуть таким чином хочуть спекатися як від "неблагонадійного" й відмовився від цієї пропозиції.
Подейкують, хтось з агентів КДБ тоді йому бовкнув: "А ми думали ти наш хлопець... Ну раз так... Якщо ти не з нами, то ти - проти нас". Фактично з того моменту музиканта взяли на "мушку" і почали "вставляти палиці в колеса". Його ім’я викреслили зі списку претендентів на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка. Івасюкові заборонили їхати на Міжнародний пісенний конкурс «Сопот-77», де Софія Ротару перемогла з його піснею «У долі своя весна».
Не потрапляє Івасюк й в число претендентів на премію Островського. Через участь у зйомках фільму «Пісня завжди з нами» над ним нависає загроза виключення з консерваторії через пропуски. Аби поновитися, Володимир звертається до психіатричної клініки (це була єдина змога отримати «виправдання» пропускам, і до такої практики вдавалося у той час багато музикантів, художників). Пізніше цей факт вiдiграє фатальну роль у хвилі чуток, якими намагалися заклеймити особистість композитора.
Таким чином, Івасюка ціленаправлено ізолювали. Усе йшло до того, що його рано чи пізно планували фізично ліквідувати. На жаль, сам Івасюк цьому не дуже віддавав значення. Як і будь-яка інша молода, творчо обдарована людина, він мало переймався персональною безпекою. Він був енергійним та завзятим музикантом, сповнений життєвих планів та емоцій, оточений друзями і шанувальниками, планував написати чимало нових пісень. Окрім того, його переповнювали почуття до солістки Львівського оперного театру - Тетяни Жукової, з якою він хотів одружитися.
Батьки Івасюка не сприймали Тетяну. Можливо, тому, що та була росіянкою і, як виявилося, донькою полковника КДБ, а також мала величезні амбіції. Її називали "чорною феєю". Кажуть, нею керувала не тільки любов, а й кар'єристські перспективи та фантастичні можливості, які розкривалися у стосунках з Володимиром. Вона мріяла і бачила себе другою "Софією Ротару", яка до речі стала відомою теж саме завдяки хітам нашого Івасюка.
Після смерті Володимира, Тетяна Жукова зникла з поля зору і лише через десяток років випливла в ЗМІ, де просувала версію, буцімто радянська влада тут ні причому: "Давайте смыслить логически, кому нужна была смерть Володи?? Тогдашней власти? Он совершенно не мешал. Какой смысл был в его смерти. Он не был дисидентом...".
Ну звісно... Ніхто нікому не мішав... Як і сотні інших, невинно вбитих, замордованих українських дисидентів. Ну кому вони всі заважали?.. Кому вони були потрібні?..
Так чи інакше, кохання Володимира Івасюка до Тетяни було останнім і найдовшим - тривало 6 років.
Івасюк з Тетяною Жуковою
У квітні 1979 року В.Івасюк був членом журі Першого Республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Йому хтось раптово позвонив й він зірвався та поїхав до Львова в ніч з 23 на 24 квітня.
24 квітня Івасюк пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв сумку з нотами й знову кудись пішов, сказавши, що буде через годину.
26 квітня батьки недочекавшись сина подали заяву до міліції, але дієвих заходів вжито не було.
27 квітня почалися пошуки, які велися до 11 травня. Саме тоді справу розшуку чомусь було закрито.
Тіло Володимира випадково знайшли 18 травня 1979 року, але не міліція, а солдат, який в Брюховицькому лісі проводив навчання радистів. Він наштовхнувся на напівзавислий-напіввертикальний людський труп.
У кримінальній справі №239 30-річної давнини закарбовано: «Смерть Івасюка настала внаслідок механічної асфіксії через удушення-самоповішення». Медичний висновок був наступним: "Івасюк перебував у хворобливому стані психічної діяльності, пов’язаному з наявністю психічного захворювання циклотимії (підвид маніакально-депресивного синдрому), що характерний присутністю думок про самогубство та циклічністю перебігу хвороби (не впорався з життєвими негараздами, зокрема, невисуненням його кандидатури на здобуття Республіканської комсомольської премії імені М. Островського, покінчив життя самогубством)".
Сучасні психіатри зауважують малодоречну і маловмотивовану «медично-соціально-політичну суміш» цього категоричного висновку. Так, нібито композитор залишив якусь посмертну записку-пояснення, чого ніде й ніким не зафіксовано. «Я маю чимало пацієнтів із таким діагнозом (циклотимія. – Ред.), зокрема й талановитих мистців, але за багато років жоден із них не наклав на себе руки. Тому я не вірю у самогубство Івасюка», - запевняв один із відомих психіатрів-практиків.
Загадкою лишилася і смерть двох молодят, які начебто були свідками того, як Івасюка схопили і вивезли в машині у невідомому напрямку.
Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.
22 травня 1979 року відбувся похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі. Прийшли більше 10 тисяч осіб. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено з Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!».
Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартія у Львові намагалася усіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!»). Партійні боси раптом стали надзвичайно релігійними і довго не давали згоди, аргументуючи тим, що самогубців на кладовищах не ховають. Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі.
26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину. 12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка. "Вбитий співробітниками КГБ", - заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року.
Читайте також інші матеріали:
- Станіслав Людкевич - Корифей української музики
- Як переслідувалиcя українські дисиденти радянською владою
- Трагедія Миколи Хвильового. Життєпис і цитати.
© Портал SPADOK.ORG.UA
