«Воєнна доктрина українських націоналістів» - головна праця відомого воєнного теоретика і практика ОУН полковника Михайла Колодзінського (1902-1939), знаного під псевдонімами "Гузар" та "Кум", написана у 1938 році, незадовго до його загибелі. Перша частина праці була видана 1940 року у Кракові, а 1957 року перевидана у Торонто Товариством колишніх вояків УПА. Зараз праця зберігається у Центральному архіві УПА у Києві. Розділ «Націоналістичне повстання» з коментарями О. Зайцева опубліковано 2013 року у журналі «Україна модерна». Повністю книга видана 2019 року у видавництві «Основа» (Київ).
Колодзінський трактує українську воєнну доктрину як систему поглядів на способи та форми ведення війни і як важливий складник світогляду нації. Праця складається з трьох частин: огляд історичного розвитку української воєнної доктрини, воєнна географія та питання майбутніх кордонів Української держави, стратегія націоналістичного повстання та роль і завдання української діаспори.
Книга рекомендована історикам, дослідникам національно-визвольної боротьби, військовим.
Перша, історично-політична частина "Воєнної доктрини" подає огляд історичного розвитку української воєнної доктрини. Автор заглиблюється у минувшину українського народу, а разом з тим в історію війська. Колодзінський пише:
Вони загніздилися твердо в північних землях України, побудували багато укріплених городів, перемінили лугово-лісову Україну в рільничу й тоді свідомі своєї сили пішли на підбій степу, щоб на Сході Європи створити новий цивілізаційний осередок і втягнути її в історію вищого й кращого стилю.
Наші предки, що жили в північній лісово-луговій Україні, обробляючи землю та починаючи будувати міста, мусили здобути степ, який простягався на південь і схід від первісного місця осідку наших предків.
Степ, а головно азійський, уявляв у той час велетенський вулкан, з якого раз-у-раз виходили дикі степові народи, які мов саранча залили каспійські степи, а звідси перевалювалися до Європи брамою народів. Історія не може вияснити й до нині причин таких мандрівок. В дійсності мусили тут заважити ті духовні причини, які гнали колись в далечінь всі народи, а рівно ж і наших предків з їх правітчизни.
Мандрівка степових народів на переломі першого тисячоліття по Христу - це вже була остання, яка досягнула найвищого напруження в останніх віках існування римської імперії. Одначе в той час ціла Європа аж по Рейн і Дунай була одним величезним пралісом-бором, який грецькі й римські історики бачили тільки здалеку. Коли ж в Європі появилися орди степовиків, то в північній Україні хвилювали вже лани збіжжя, а між ними ясніли хутори, оточені садами й валами з частоколів і ровами, наповненими водою.
Український народ мусив відганяти орди, щоб вони не знищили ланів збіжжя своїми табунами коней і худоби. Це була первісна ціль боротьби.
Але згодом рільництво почало давати багатство. Населення почало збільшуватись, а вслід за цим відчувався голод на землю. Треба було поширити ріллю з лугової України на степову смугу. Таку працю не міг виконати один рід або плем'я. До цього мусила взятися держава українського народу. І дійсно, стара Київська Держава зрозуміла своє завдання і свою місію в історії. Без ніяких наукових доказів, але підсвідомо, ведені щасливою інтуїцією, пішли наші предки війною на степ, не щоб звідси тільки вигнати кочовиків, але щоб заволодіти степом, переорати його й перемінити в урожайне поле.
В дійсності - це було величезне завдання нашого життя, як народу, як раси, як національної спільноти - здобути степ над Чорним і Каспійським морями, перемінити його в ріллю й збудувати тут на грані двох континентів центр нової світової цивілізації.
Це і нині наша місія. Не будувати Україну тільки над Дністром чи Дніпром, але Україну в таких розмірах, які виміряв їй сам Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд. Схід Європи мусить бути наш, бо такий заповіт оставили нам наші прадіди. Це є кровне наслідство старого українського меча, й воно буде відзиватися в нас вічно, де ми не були б і що ми не робили б. Це не номадська туга за простором, питома москалям, яку вони успадкували по своїх монгольських предках.
Ми, українці, не маємо степової душі, бо наші предки не були номадами. Наші прабатьки в сірій старовині над Дніпром знали вже як управляти землю. Нині можемо зауважити в нашого найпростішого селянина відблиск тієї високої рільничої культури, яку мусили мати зовсім давно наші предки. За історичних часів бачимо, скільки крові пролив український народ за те, щоб перемінити степ у ріллю. Не щоб пасти худобу в степу, але щоб перемінити степ у лан збіжжя. Тому ми не степовики. Ми маємо наскрізь позитивно-творчі заміри, витягаючи руку по степ. Ми мусимо до решти його здобути для нас, для нашої культури й
для нашої місії в історії.
Ця боротьба за опанування степу ще не скінчена. Нині нема кочових народів печенігів і половців, але є москалі. Це, мабуть, уже остання орда в Європі з азійською степовою психікою...
Український народ має вроджені військові прикмети, які його окреслюють як народ войовників. У війнах з іншими племенами, расами й урешті степовими народами виявили наші предки свіжу буйність і стихійний розгін. Важче було з дисципліною й військовою організацією. У кожному разі старі слов'янські воїни були першоякісними вояками та вміли ставити чоло грецькимфалангам. З надто пливкої маси воїнів витворили київські князі знамениту армію, яка в той час належала до перших у світі. Тяжко повірити, що наше державне життя почалося з приходом варягів до Києва і що варяги дали підставу під військову могутність княжої України. Безперечно, що варяги внесли в ряди українських воїнів почуття дисципліни, але таємниця добірності княжої армії лежала в крові й прикметах українського народу. Варязькі дружинники виконували радше роль сердюків, а боротьбу зі степом вів таки український народ. У боротьбі з степовими ордами розвивалося українське лицарство, що було «під трубами сповите, під шоломами колихане, кінцем копій годоване». Ця пісня характеризує нам тодішнє життя українського народу. Жінки родили під звук воєнних труб, молоді юнаки скоро вдягали шолом, а поживу треба було добувати кінцем списа. Україна уявляла з себе в тому давньому часі воєнний табір і в цьому таборі виростали войовники, яких Олег, Ігор, Святослав та Мономах водили на підбій світу та Чорного моря. Грецький письменник Лев Диякон12 пише, що Святослав «усе юнацтво підняв до походу, зібрав 60000 війська, крім обозів». У цьому числі лежала також таємниця успіхів Київської Держави, а пізніше успіхів Хмельницького. Наші предки розуміли як слід свою місію та йшли воєнним ладом та густими лавами на степового ворога і Грецію, яка була перешкодою Україні на її дорозі в Західну Європу, де поставали в той час нові культурні осередки.
...Культ героїв та плекання нашої бойової традиції є фундаментальною справою, що на ній розвивається воєнна доктрина українських націоналістів.
Друга частина, написана у співпраці з полковником Тимошем Омельченком, подає з погляду воєнної географії розгляд майбутніх кордонів України. Автор вважав, що кордони української держави мають співвідноситися з її політичними, стратегічними і економічними потребами та охоплювати всі етнографічні землі, входження Кубані, Жовтого і Сірого Клину, перетворення Азовського моря у внутрішнє і домінування в дельті річки Дунай. Основою території держави має стати концепція Руської землі князя Святослава Завойовника. Велике значення Колодзінський відводив Півдню України, а саме Північному Причорномор'ю, яке завжди було історичним, культурним, антропологічним та економічним джерелом української нації:
Як було сказано, попередньо, українська нація зв'язує своє історичне існування з певним кусником землі на земному глобусі. Земля, на якій мешкає український народ, має в тому рішаючий вплив на нашу історію. Для нас мусить бути чужим поняття народу без землі. Все наше майбутнє зв'язане з землею, яку Святослав Завойовник називав «руською землею», а ми нині - українською землею. Кожна клітина життя українського народу є зв'язаною з українською землею, яка має вирішальне значення для нашої воєнної політики. Держава з малим простором буде мати іншу воєнну доктрину, ніж держава з великим простором. Воєнні плани і перебіг війни буде залежати від ширини і довжини простору, охопленого війною. Знання терену, його геологічна структура, полога будова, атмосферні прикмети, підземні багатства, антропологічні і політичні відносини й загалом все, що на терені воєнних подій знаходиться, росте і живе, мало і буде мати величезний вплив на воєнні події.
Найтривкіший і найбільш догідний наш кордон лежить над берегами Азовського і Чорного моря. Азовське море - це є радше внутрішнє озеро українське, бо півострови Керч і Тамань відтинають його від Чорного моря. Над Чорним морем лежать ще інші держави. Одначе половина побережжя Чорного моря заселена українським народом. Чорне море лучить Україну з широкими морями. Ця сполука не є все певне, бо щоби продістатися на широкі океани, треба переїздити через Дарданелли, Босфорський канал, згідно Ґібралтар. Тому наша морська політика мусить бути великодержавною. Україна мусить мати відповідний воєнний флот, щоби Дарданелли стали для неї отвором. Вистачить поглянути на карту Східної Європи, щоби засвідчитися, що життєвий центр України лежить над берегом Чорного моря.
Україна не має природного гідрографічного сполучення з Москвою. Москва має інші комунікаційні артерії й інші гідрографічні вузли. Гідрографія України вкаже нам відрізатися від Москви й іти ріками в Європу, а не в зимну Москву. Всі українські ріки, як Прут, Дніпро, Буг, Дністер, Дон, Манич і Кубань впадають у Чорне і Азовське море. З найдальших периферій українських земель можна заплисти водою до Чорного моря. Коли візьмемо під увагу, що Кривий Ріг, донецький басейн і кубанська нафта знаходяться відносно недалеко від Чорного моря, то нам стане ясно, що південна Україна вздовж морського побережжя є до певної міри тепер, а в майбутньому ще більше нашою засадничою матеріальною базою до провадження війни й оборони нашої самостійності. Всякі заміри відносно усамостійнення Криму чи то умежинародовлення треба відкинути з глибшим обуренням. Посідання Криму значить для нас більше, як посідання Сицилії для Італії. Італія без Сицилії не може бути великою морською державою, а Україна без Криму не може бути вповні самостійна.
Справа моря і Криму мають бути у нас предметом найбільш чуйної пропаганди серед українського народу. Наш народ мусить бути приготований психічно в разі потреби скотитися лавиною степів і скинути кожного в море, хто буде оспорювати наше право на Крим.
Також величезного значення на думку автора, мають західні кордони України в Карпатському регіоні - з Румунією, Угорщиною, Словаччиною, а також Польщею. Білорусів автор розглядав як союзників і не передбачав експансії з їхнього боку. Безпека цих кордонів на його думку полягала в розвитку Полісся як економіко-культурного краю:
Одначе це є наша місія, замінювати болота в урожайну землю і створити умови економічного і культурного розвитку цієї гілки українського народу, який від віків зв'язав своє існування з поліськими болотами. Не треба думати, що по просушенню Полісся зараз буде змога по ньому ходити, як по Чорноморських степах. Просушення Полісся вимагає довгого часу, праці і грошей. Одначе доконання такої титанічної роботи було би гідне українських націоналістів. Матеріальні користі були би величезні. Постали би торговельні міста, текстильні фабрики, ферми годівлі худоби і промислові осередки. Населення Полісся зросло би в казковий спосіб і це буде краща забезпека нашої держави, ніж мертві і гнилі болота. Все треба мати на увазі нашу цивілізаційну місію на Сході Європи. Зрештою, треба брати під увагу, що буде рівно ж самостійна Білорусь, яка все мусить йти разом з Україною, щоби оборонити свою самостійність проти Москви.
Кордони з Московщиною Колодзінський оцінював вкрай важко, розуміючи, що на них майже немає природних перешкод і експансія може бути миттєвою, а тому вважав, що їх треба відсунути до етнографічних меж, таким чином скоротивши можливий фронт:
Кордони з Москвою на півночі є найтяжчі, бо тут нема природних перешкод. Ліві допливи Дніпра мають здебільшого південно-західний напрям, тому не становлять майже жодної природної перешкоди для московської експансії на південь. Простір межи Гомелем і Вороніжем - це випадова брама московської експансії з півночі на південь. Лихо є ще в цьому, що Київ лежить заблизько до етнографічного кордону і підходи до нього зі сходу і з півночі є майже без жодної природної перешкоди. Тому при встановленні північного кордону від Московщини ми мусимо керуватися тільки стратегічними оглядами. За всяку ціну треба відсунути кордони від Києва на північ і зблизити їх до Москви коштом підбою московсько-етнографічних земель. В кожному разі не буде це необдуманою експансією, якщо ми рішимося відсунути наш північний кордон на лінію Брянськ - Курськ - Вороніж - Саратов, а зі сходу опертися на Волгу. Тільки в такий спосіб зможемо ми скоротити наш фронт з Москвою.
Давніше все було так, що москалі брали нас з двох боків або і з трьох, себто з півночі, зі сходу і з південного сходу. Наша стратегія мусить прагнути зліквідувати наступ москалів зі сходу і південного сходу. Щоби це осягнути, треба на сході сперти кордони України об Волгу і Каспій, а на південному сході - об Кавказ. В цей спосіб ми мали би з Москвою тільки один засадничий фронт, ведений на корінних московських землях. З такої стратегії випливають для нас такі користі.
Ми, спираючись об Волгу, висуваємо наш фронт на північ в московсько-етнографічні землі, а цим самим відсуваємо воєнну небезпеку від Києва - Харкова і донецького басейну. Ціла Україна стане тоді запіллям північного фронту, а не, як досі, - побоєвищем. Посідання Брянська - Курська і Вороніжа відсуне значно воєнну небезпеку від Києва і Харкова.
Коли Брянськ, Курськ і Вороніж є в наших руках, то москалі мусять відсунути свою воєнну базу на Орел, Єлець, Липецьк і Тамбов. В цей спосіб північний фронт знаходився би далеко від Києва і Харкова. Опертя східних кордонів об Волгу забезпечує нас від всякого нападу зі сходу. В додатку ми дістали би безпосередній зв'язок з українським населенням у Сірому Клині (Казахстан) і будемо мати змогу зорганізувати війну проти Москви в Центральній Азії, щоби загрозити московські промислові осередки в середньому Уралі. Через Казахстан одержали би ми безпосередній зв'язок з Китаєм і Японією в Монголії.
Здобуваючи лінію Волги на сході, ми перетнемо Москві водний шлях Закавказзям і доступ до кавказької нафти. Ввесь величезний край, що простягається від лінії Вороніж - Саратов на півночі межи Доном і Волгою на півдні аж ген по Кавказький хребет впаде в наші руки безвідклично. Таку стратегію треба застосовувати вже в часі повстання.
Далі автор аналізує кордони з кавказькими народами, підкреслюючи українське походження Кубані, він згадує події 1918 року, коли Україна могла приєднати Кубань:
Рівно ж ціле літо 1918р. вели донці і кубанці війну з большевиками, а Україна сиділа спокійно. Кубанці просили допомоги у гетьмана, але вона не прийшла. Кубанці звільнили самі свій край від большевиків. За це десь восени заключено цілий ряд конвенцій, як залізнична, торговельна, консулярна і т.д. межи Україною і Кубанню. Це були чисті кпини, бо старший брат з молодшим почали гратися державницької політики. Хто бачив в світі щоб материк робив з провінцією якусь державну конвенцію? Тре-ба було вислати військо на Кубань, побити більшовиків, подати поміч кубанським соборникам і злучити Кубань нероздільно з Києвом. Бо Кубань - цеє чисто етнографічна українська земля і прилучення її до Києва вимагає інстинкту збереження, хоч би політичні й інші обставини були проти цього. Кубанці мають чистішу українсько-запорозьку кров, тому жодні жертви не можуть нас відстрашити зайняти Тмутараканське князівство і опертися об чарівний Кавказ.
Загалом, Михайло Колодзінський виступив ідеологом українського війська. Він чудово розумів усі історичні, культурні, економічні основи та переваги української нації, й на підставі цього виробив своєрідну геополітичну воєнну маршрутну карту. Його радикалізм, зважаючи на сьогоднішні події, є повністю виправданим. Праця "Українська воєнна доктрина" досі залишається актуальною і є вагомим матеріалом для роздумів та дискусій, незважаючи що їй майже 100 років.
