Особливе місце на економічній мапі Галичини кін. XIX - поч. XX ст. посідали два міста: Дрогобич і Борислав. Тут видобувалась власна сировина та здійснювалася важка промисловість. Як виглядали міста трубопроводів і нафтових свердловин? Читайте у нашому матеріалі.
Борислав
Борислав мав стратегічне значення і був базою для усієї економіки Галичини періоду Австро-Угорської імперії та Другої Речі Посполити, а водночас був джерелом національної гордості.
Ось як описує Борислав часів нафтової лихоманки один із його сучасників:
Борислав, столиця галицької нафти, є унікальним містом. Borysław — це поєднання американського розмаху та східної відсталості. Хтось справедливо сказав, що Борислав – це місто контрастів. Будучи за площею одним з найбільших міст Галичини – воно не має характеру міста, будучи найбагатшим – має вигляд бідного, а будучи бідним – воно сяє пишнотою. Поряд з сучасними будівлями похилі глинобитні хати, біля багатих вітрин — убогі лавки, і всюди, куди сягає око, ліс нафтових бурових веж.
Цікаво, що Борислав місцями таким і залишився! В ньому немов застиг час!
Бурхливого розвитку Борислав зазнав саме на початку ХІХ ст., коли серед лісів на річці Тисмениця місцеві мешканці та жителі прилеглих сіл збирали нафту, що витікала з відслонень берегів пісковика чи викопних колодязів, де добували нафту, змішану з водою. Для згущення, вони збивали осідаючу на поверхні води нафту спеціальними різками, зробленими з конячих хвостів, поки з неї не виходили всі легкі вуглеводи. Випарену таким чином ропу наливали в бочки і везли на ярмарок до Дрогобича, де продукт продавали як мастило для возів і сільськогосподарських машин. Нафту також транспортували вглиб країни і на експорт за кордон (близько 20 країн).
Тротуарами дрогобицького Ринку тиняються носії, з ніг до голови замурзані нафтою чи борошном, і зачіпають перехожих, бруднячи їхній одяг. В інших містах для цих людей відведені окремі місця, а ходити по тротуарах їм заборонено...
Замітки в тижневику «Tygodnik SamborskoDrohobycki», 1900
У 1850-х роках Ігнацій Лукасевич почав дистилювати бориславську сировину та сконструював гасову лампу. Нафта стала чорним золотом Галичини. Найінтенсивніший розвиток міста припадає на останнє десятиліття XIX століття, а в 1909 році воно стало третім центром у світі за виробництвом дедалі дорожчої сировини. У пошуку нафти сюди з'їжалися з усіх усюд, через що Борислав назвали "Галицькою Каліфорнією". Люди багатіли на рівному місці - земля була дешева, робоча сила майже дармова. Перші підприємці купували або орендували в необізнаних селян ділянки по 10–12 м², на яких ставили одну шахту біля другої. Борислав легко можна було переплутати з поселеннями золотошукачів на американському Заході.
Річне виробництво нафти становило 2 000 000 тонн. В місті стояло до 1300 нафтовидобувних вишок, і хоча згодом їх кількість зменшилася до 700, вони все ще були тут повсюди. Спершу вони були дерев’яними. На початку ХХ ст. гірниче управління розпорядилося обов’язково вкривати їх бляхою. Це мало убезпечити від пожеж. Насправді вийшло навпаки — високі металеві споруди часто ставали ціллю для блискавок.
Незважаючи на виснаження покладів у 1930-х роках, тут все ще видобували 800 тонн нафти щодня, що становило 60% усього видобутку ІІ-ї Речі Посполитої. Галичина займала третє місце у світовому видобутку нафти після США та російської імперії і перше місце по видобутку озокериту.
Цікаво знати: Бориславське нафтогазоконденсатне родовище належить до Бориславсько-Покутського нафтогазоносного району Передкарпатської нафтогазоносної області Західного нафтогазоносного регіону України. Приурочене до першого та другого ярусів складок північно-західної частини Бориславсько-Покутської зони та до Орівської і Берегової скиб Складчастих Карпат. У 1947 та 1965 рр. межі нафтоносності Глибинної складки були розширені за рахунок Помірківського та Попельського блоків. Загальна кількість свердловин усіх категорій на Бориславському родовищі становить близько 2 000. У геологічній будові родовища беруть участь флішеві відклади верхньої крейди, палеоцену, еоцену, олігоцену та утворення неогену. Промислово нафтогазоносними є пісковики та алевроліти всього розрізу від воротищенської до стрийської світи включно. Основною серед структур є Глибинна (82,7% всіх запасів). Поклади пластові, склепінчасті, тектонічно екрановані, деякі також літологічно обмежені. Режим покладів пружний та розчиненого газу. Запаси початкові видобувні категорій А+В+С1: нафти — 39 292 тис. т; розчиненого газу — 16 112 млн. м³; газу — 1 083 млн. м³; конденсату — 88 тис. т
Борислав розростався з року в рік. Тут були власні кінотеатри, а також шість спортивних клубів, стадіон, тенісні корти та два басейни, а також університети, храми різних релігій тощо. Проте домінували шахти. Борислав був великий, гучний і смердючий. Шум, пов'язаний з видобутком нафти, був повсюдним, оскільки буріння велося ударним методом. Пересічний житель так чи інакше був причетний до нафтової промисловості.
Варто додати, що Борислав був містом величезних контрастів, поруч з фабрикантами та добре оплачуваними робітниками проживала велика кількість бідняків, які намагалися зібрати хоч трохи ропи. Деякі з нил віддавали під видобуток свої городи. Однак мало кому вдавалося використати зароблене раціонально.
На збережених фотографіях можна побачити людей зодягнених лише в нижню білизну, вимазаних сирою нафтою з ніг до голови. Їх називали - "либаками" (буквально черпали-либали нафту з поверхні землі), а ще "барабами" (звідси назва вулиці "Барабський міст" - там збиралися бараби, які шукали роботу).
Варто додати, що серед них були не тільки чоловіки, а й жінки та діти. Ця робота була не лише важкою (працювали з ранку до ночі), а й небезпечною для здоров'я. Постійний контакт людини з вуглеводнями може бути причиною загальної хворобливості, хронічних захворювань, захворювань верхніх дихальних шляхів, онкології. Смертність либаків не була поодиноким випадком. Ба більше, про "трудові книжки" там ніхто не чув, тому смертельні випадки майже не реєструвалися. Як пише Мартін Поллак у своїй книзі "До Галичини":
Зазвичай тіло просто вкидали в один із численних покинутих, але не законсервованих шурфів і засипали камінням з осипів. Або ж чоловіка лишали на першому-ліпшому лузі, де якась добра душа знаходила його і ховала. А що робітники дуже рідко мали якісь документи, невідомих мерців клали на підводу й возили селом, доки хтось їх не впізнавав.
Ось як описує нелегку роботу либаків Іван Франко:
Либаками звалися давніше в Бориславі ті, що при помочі кінських хвостів згортали з поверхності води, калюж та джерел бориславських виступаючу на них кип'ячку (ред. - діалектна назва свіжодобутої нафти в натуральному вигляді) і продавали її на смарилово до возів.
Кип'ячку також застосовували як засіб для дубіння шкіри, а кмітливі знахарі розхвалювали її як дивовижний лікувальний засіб... Місцеві мешканці вміли простим способом робити з кип’ячки дорожчу ропу: вони викопували на березі річки ями, набирали в них води, зверху наливали сирої нафти і шмагали її різками, доки нафта не гусла.
Близько 1810 р. двоє комерсантів заснували в Дрогобичі підприємство з видобутку рідкої нафти, з якої потім дистилювали «освітлювальну олію», чого на той час не робили ніде у світі. Ця річ здавалася такою перспективною, що 1817 р. Празький магістрат замовив у Дрогобичі 300 центнерів олії для освітлення вулиць міста.
1872 року до Борислава провели залізницю. Дуже скоро місто й довколишні села вкрилися нафтовими свердловинами й вежами. Більшість належали закордонним компаніям — американським, французьким, німецьким. Називалися “Гуцул”, “Діамант”, “Парнас”, “Єлизавета”.
Польський публіцист Сол Рафаель Ландау писав про так про тодішній Борислав:
Забудова Борислава відрізняється від типового галицького села чи містечка. За винятком двох кам’яниць (пропінація та школа барона Гірша), ми подибуємо самі лише дерев’яні хати. Тут вони стоять купно, там – розпорошені, одні – на невеликому узвишші, інші через зсуви ґрунту сповзли ледь не нижче від рівня дороги. Бруківки ніде немає, на дорогах за всякої пори року й погоди – жовта багниста жижа, яку доводиться обходити по краю. Загалом вулиці на вигляд неймовірно жваві: євреї вихваляють свій крам – тканини, глиняні вироби та харчі – і торгуються із земляками чи безробітними, які знічев’я тиняються містом. Ми досить часто зустрічаємо їх, проходячи по вузьких дощаних помостах, що правлять тут за тротуари, – чи то, власне, не можучи пройти, адже вони поводяться на вулиці наче в себе вдома.
Ще один спогад залишив польський письменник Юзеф Роґош:
Коли стоїш на «Цісарському пагорбі», який височіє прямо посеред Борислава (узвишшя назвали на честь того, що з нього цісар Франц Йосиф І 1880 р. споглядав місто), то можна подумати, що під твоїми ногами розкинувся табір, у якому намети замість парусини зроблені з дерева. Гостроверхі, оббиті дошками дахи туляться один до одного так тісно, що вистачило б одного сірника, аби віддати весь Борислав на поталу полум’ю.
Поміж цих хиж то тут, то там у небо здіймаються бляшані комини, з яких від ранку до ночі валить масний чорний дим. То залізні локомобілі, які викачують воду із нафтових свердловин. Далі на схід розкинулося велике французьке нафтовидобувне підприємство, а на заході стримлять вежі Лібермана – дрогобицького єврея, який добрих десять років тому придибав у цю місцевість голий і босий, а сьогодні належить до найбагатших підприємців.
Артур Ґрушецький у своїй книзі «Заради мільйона» пише про Борислав:
Повітря було сповнене їдкого запаху нафти й сирого земляного воску. Між окремих копалень спроквола текли струмочки жовтавої ґрунтової води, на поверхні яких плавали темні нафтові вічка і металево поблискували на сонці. Навколо отворів шахт нерівними валами громадилися витягнуті з глибини земля, глина, щебінь і піщаник, біля кожної з цих куп понуро стовбичив гурт брудних, обірваних вантажників, які виконували свою роботу безрадісно, без жартів чи бодай пісень. Поміж копалень дибали євреї у високих чоботах і середньої довжини кафтанах, кидали один одному кілька слів на жаргоні та поспішали далі у справах.
Пан Краузберґ ваговито попрямував до них, заклавши руки за спину й пильнуючи найдрібніших деталей, і зовсім не зважав ні на калюжі, ні на глибоке болото, що заляпувало його гамаші й довгий, розцяцькований жирними плямами балахон. Був ясний травневий ранок, однак на Волянці – пласкому узвишші над Бориславом – від нього відчувалося хіба тепло перших променів: ніде не було ні латки зеленої трави, ані найлегшого повіву свіжого вітерцю, хоч до тустановицьких лісів, які починались одразу за Волянкою, можна було шапкою докинути. Випари земляного воску й сирої нафти забивали дух; над усім панували безупинне, непосильне гарування поденників і гарячкова діловитість метушливих євреїв. Тут працювало двадцять шахт та копалень, п’ята частина яких належала панові Краузберґу. В одних щойно докопувалися до озокеритових шарів, а інші вже видавали жирний прибуток.
У перші роки денний видобуток у 40–50 кг сирої нафти вважався «блискучим», на цьому вже можна було добряче заробити. З канадською технологією буріння видобуток зріс, подекуди настільки, що невеликі наземні резервуари не могли всього вмістити.
Потужною була свердловина «Feiler» фірми «Mikucki i Perutz», яка щодобово видавала 350–400 т нафти з II нафтового горизонту на глибині 810 м. У 1903 р. Шуйський досяг ще кращих результатів у Тустановичах, що поблизу Борислава, на свердловині «Litwa». Це сприяло тому, що підприємці почали поглиблювати свої раніше закладені свердловини. Свердловина «Wilno» давала з III горизонту (глибина 1000 м) понад 800 т нафти щодобово.
Акція нафтової фірми «Штандард Нобель» (Standard Nobel), 1936 р.
Наприкінці березня 1908 року фірма «Hollenderski Syndykat Naftowy» у присілку Борислава - Тустановичах урочисто почали буріння нової свердловини «Oil City». 13 червня 1908 року при вибої свердловини 1016 м почала фонтанувати нафта з супутнім газом. Дебіт свердловини швидко зростав, і за кілька днів сягнув 3000 т нафти і 900 000 м. куб. газу за добу. Насоси не встигали відкачувати нафту, вона розливалась по навколишній території і загорілась від удару блискавки. Шахта горіла чотири місяці, дим було видно за 50 кілометрів. Про цю пожежу писали газети. На місце прибувало чимало військових. Люди обмотували собі голови вологими шматами, брали у руки мішки з глиною й без страху йшли гасити полум'я вогню. Врешті-решт власники “Ойл Сіті” оголосили конкурс на найкращий проект гасіння пожежі. Надійшло більш як 150 пропозицій із Австро-Угорщини, Румунії, Англії, Німеччини, Франції.
“Ми стоїмо перед бурхливим, запаморочливим полум’ям — червоним, пурпурним, золотим, блакитним, — розповідає журналіст часопису “Львівський кур’єр”. — Воно безперестанку б’є до вершини неба. Перед нами — густа курява свинцевого диму. Земля під ногами задихається й дрижить. Підземні нетрі стогнуть, кричать, благають допомоги. Шум хвиль під час морської бурі навіть близько не викликає таких вражень, не глушить своєю силою так міцно”.
Інцидент на “Ойл Сіті” порівнювали з вибухом вулкану Везувій поблизу Неаполя, що стався у квітні 1906 року. Тоді загинули майже тисяча осіб. У Тустановичах на щастя обійшлося без смертей. Пожежу таки загасили за проєктом інженера Клярфельда.
У серпні 1922 року французька нафтовидобувна фірма „Premier” збудувала в Бориславі велику електростанцію. Її обслуговуванням займалася польська „Elektrownia związkowa”. Електростанція споживала попутний газ з нафтових свердловин і крім виробництва електроенергії виконувала неоціненну екологічну функцію – дегазацію міста. Щоправда, „Premier” використовувала електростанцію виключно для власних потреб нафтопромислів. Перед Другою світовою війною Бориславська електростанція мала три генератори з загальною потужністю 11,2 МВт. Окрім того у Бориславі запланували також побудувати електростанцію на торфі. Для цього викупили поклади торфу у Струтині, біля Долини. Від електростанцій у Бориславі та Долині запроектували дві лінії напругою 100 кВ до Стрия та Львова.
Дрогобич
Якщо Борислав славився видобутком нафти, то Дрогобич зосереджувався на її переробці. Найбільшим нафтопереробним заводом був національний олійний завод "Polmin" ("Польмін"), розташований безпосередньо біля залізничної станції, який переробляв майже 150 000 тонн сирої нафти на рік. Крім того, тут були нафтопереробні заводи "Galicja" ("Ґаліція") "Dross" ("Дрос") і "Nafta" ("Нафта").
Місто було дуже зосереджене на промисловості та отримало від цього велику користь. Воно було справді королівським - у Дрогобичі була не лише міська каналізація, а й електрика та газ, а також – що було неочевидним у довоєнній Польщі – дві заправки, кілька таксі та безліч фотосалонів.
Завдяки своєму розташуванню та хорошому транспортному сполученню Дрогобич був вдалою пересадковою станцією на шляху до інших міст, таких як Трускавець, Борислав, Стрий та Львів. Тут також була розгалужена мережа автобусного сполучення, що дозволяло швидко дістатися до сусідніх міст за невелику плату.
Дрогобич - місто багатьох культур, де разом жили євреї, німці, поляки та українці. Він суттєво відрізнявся від Борислава, був більш харизматичнішим і чарівнішим – багато завдяки тому, що у нього активно вкладали величезні кошти іноземці та нафтові магнати.
На кожній більш-менш великій вулиці Дрогобича перехожому в око впадали німецькомовні вивіски, розміщені над дверима крамниць, шинків та ін. Ось кілька прикладів:
- Weinausschank O. M. Sternbach – Винарня О. М. Штернбаха
- Schnitt–und Tuch–Waren Handlung des Is. B. Kreppel – Торгівля мануфактурою і тканинами Іс. Б. Креппеля
- H. Pfefferkorn–Specerei–Krämerei – Бакалія і дріб’язок Г. Пфефферкорна
- Wein–Schank N. Segal – Винарня Н. Зеґала
- Partie–Mode–Waren Verschleiss des Abraham Herzig – Уцінена галантерея, роздріб від Абрагама Герціга.
Історія Дрогобича виростає з сивої давнини і нерозривно пов'язана з автохтонним населенням, яке займалося скотарством, чинбарством, городництвом, активно вирощували цибулю на своїх обширних полях. Це була найсмачніша цибуля, знана у всій королівській землі, за що Дрогобич ще називали столицею галицьких цибулярів!
Але найраннішим промислом на дрогобицькій землі була сіль. Стародавні хроніки свідчать, що ще в XII столітті тут процвітала торгівля сіллю, яку купці вивозили з Дрогобича в різні куточки країни, а також далеко за її межі. За часів руських князів солеварні були в приватних руках, а за часів польського короля Казимира Великого вони стали власністю уряду, який отримував з них прибуток і використовував на королівські витрати. У 1496 році Дрогобич отримав Магдебурзьке право. Потім місто отримало від короля герб із 9 соляними жупами на щиті, заміненими на 9 бочок (топок) солі.
Дрогобич - місто-загадка, місто несподіваних зустрічей та знайомств. Таким він був тоді, і таким є сьогодні... Його образ та містерію дивовижно точно і захопливо майстерно описав видатний письменник, дрогобичанин Бруно Шульц:
Темним помешканням на другому поверсі кам’яниці на площі Ринок щодня проходило ціле велетенське літо: тиша тремких нашарувань повітря, квадрати блиску, що снили свої розпечені сни на долівці; мелодія катеринки, видобута з найглибшої золотої жили дня; два, три такти приспіву, зіграного десь на фортеп’яно кілька разів поспіль, умлівали від сонця на білих тротуарах, загублені у вогні глибокого дня.
...Суботнім пополуднем я виходив з матір’ю прогулятися. З півтемряви сіней ми відразу поринали в сонячну купіль дня. Перехожі, блукаючи в золоті, мружили очі від жару, немов позліплювано їх медом, під відкопиленою верхньою губою виднілись їхні ясна й зуби.
...Ринок був порожній і жовтогарячий, розчищений палючими вітрами від пилу, мов біблійна пустеля. Шпичасті акації, пророслі з пустки жовтої площі, кипіли над нею світлим листям, букетами шляхетно вилаштуваних філігранів, зелених, як дерева зі старих гобеленів.
...Так ми з матір’ю проходили двома сонячними сторонами Ринку, водячи по всіх будівлях, мов по клавішах, наші переламані тіні. Квадрати бруківки звільна минали під нашими обм’яклими пласкими кроками – деякі блідо-рожеві, кольору людської шкіри, інші золоті й сині, але всі до одного пласкі, теплі й від сонця оксамитові, ніби якісь сонячні фізії, затоптані й заходжені до невпізнання, до блаженного ніщо.
Аж урешті на розі Стрийської ми увійшли в тінь аптеки. Великий слоїк з малиновим соком у широкій аптечній вітрині символізував прохолоду бальзамів, що змогла б утамувати всяке страждання. Через кілька будинків вулиця не витримувала міського вистрою, ніби селюк, що, повертаючись до рідної домівки, починає звільнятися від своєї міської елегантності, поступово, в міру наближення до села, перетворюючись на місцевого обідранця.
Бруно Шульц, «Цинамонові крамниці»: «Серпень»
Якщо в старому місті все ще панувало нічне потаємне гендлярство, сповнене врочистої церемонності, то в цій новій дільниці відразу ж розвинулися сучасні, тверезі форми комерції. Псевдоамериканізм, прищеплений на старому ґрунті підтрухлявілого міста, вистрелив тут буйним, хоч пустим та безбарвним по́ ростом базарної й нікчемної претензійності. Там можна було побачити дешеві, неякісно збудовані кам’яниці з карикатурними фасадами, обліплені потворними прикрасами з потрісканого гіпсу. Старі перехняблені будівлі передмістя розжилися нашвидку склепаними порталами, у яких кожен пильніший погляд викривав нужденну імітацію великоміських пишнот. Потріскані, змутнілі й давно не миті шибки, що хвилясто й ламано рефлектували тьмяним відбитком вулиці, необстругана деревина́ порталів, сіра атмосфера невиразних приміщень, які лише припадали павутинням і згустками пилу на високих полицях і вздовж обдертих та крихких стін, накладали на всі ті крамниці тавро якогось дикого Клондайку. Так і тяглись одне за одним кравецькі підсобки, заклади готового одягу, склади з порцеляною, галантерея, перукарні. На великих і сірих вітринах виднілися зроблені навскоси чи півколом написи з позолочених вертких літер: CONFISERIE, MANUCURE, KING OF ENGLAND.
Корінні мешканці міста трималися звіддалік від тих околиць, переважно заселених усяким шумовинням, низами, безликими дрібнуватими типами, справжньою моральною голотою — тим дешевим людським різновидом, що народжується якраз у таких ефемерних середовищах. Але у дні падінь, у моменти низької спокуси траплялося, що той чи інший мешканець міста напіввипадково прибивався до тієї сумнівної дільниці. Найкращі теж іноді улягають спокусі добровільної деградації, стирання кордонів та ієрархій, розчинення в мілкій стадній грязюці, легкого інтиму, брудного перемішування. Ця дільниця – то було ельдорадо для таких моральних дезертирів, перебіжчиків з-під прапора власної гідності. Усе в тому місці здавалося підозрілим і двозначним, усе закликало потаємним підморгуванням, цинічно артикульованим жестом, виразним бісиком в оці — до нечистих сподівань, усе визволяло з пут найнижчі інстинкти.
Бруно Шульц, «Цинамонові крамниці»: «Вулиця Крокодила»
Дрогобич - це також місто легенд, воно славиться своїми розповідями, оповідками, переказами. Кожен житель тут мав свою історію. Так, до наших днів дійшла розповідь про Зельмана, сина кушніра, який жив в Дрогобичі у 1700-ті роки. Він спочатку був добрим євреєм, збирав дітлахів коло себе, роздавав їм кугутики-льодяники й розповідав незліченні байки, зокрема про упиря, який живе в іншій стороні міста, на Тептюжі і являється подорожнім на шляху до Борислава, в напрямку Тустановичів.
Зельман був ключником і міг відімкнути будь-які храми, церкви, дзвіниці, шпихліри і купелі міста. З часом він оскупів та зневірився в Бога, став пихатим і жадібним до влади, змушував міщан платити за все: весілля, хрестини, вінчання, похорони... Зрештою, городяни змушені були його прогнати. Після смерті його дух ще довго витав вулицями старого Дрогобича і не міг знайти спокою. Старожили переповідали як щоночі чули в районі Солоного ставка, що колись був нижче дерев'яної церкви Юра, як хтось бешкетує в садибах, гудить, шумить. Кажуть, аби покласти цьому край, дрогобичани мусили перепоховати рештки Зельмана.
З приходом нафтової лихоманки, про Зельмана вже ніхто й не згадував. Дрогобич перетворився на діловий центр. Люди займалися побудовою залізниці, очисних споруд, трубопроводів і заводів, яких в Дрогобичі від початку XX століття постало не мало.
У 1848 році (за іншими даними — з 1859 року) в Дрогобичі почало працювати підприємство (завод) А. Шрайнера й Герца по перегонці нафти, яке незабаром згоріло. У 1863 році (за іншими даними — у 1866 році) на його місці було утворено нове підприємство двох спільників — Герша Альтмана та Ісаака Готліба (рафінерія акціонерного товариства «Альтман і Готліб», Isaac Gottlieb i Hersch Altmann). Воно стало основою теперішнього ПАТ «НПК Галичина» (колишній Дрогобицький нафтопереробний завод № 2). У 1901 році підприємство стало власністю англійської акціонерної компанії і дістало назву Рафінерія «Галіція» (Rafineriya "Galicja").
У 1914 році на заводі «Галіція» працювали дві установки переганяння нафту: періодична і безперервна. На установці періодичної дії було два куби, на яких переганяли парафінистий фільтрат, що забезпечувало отримання мастильної оливи. У міжвоєнний період завод «Галіція» був розбудований і його потужності сягнули близько 140 тис. т на рік, а в 1925 р. споруджено установку термічного крекінгу типу «Cross» — таку ж, яка функціонувала на заводі «Vacuum Oil Company» в Чеховичах. Це підприємство вперше у тодішній Польщі розпочало виготовлення дорожніх бітумів «Мольфальт» і «Гамбіт». Його оливи марки «Галтол» добре зарекомендували себе на ринку.
У 1921 році "Галіція" збудувала першу електростанцію в Дрогобичі. Спершу її використовували для виробничих потреб, але у 1925 році Ґабріель Сокольницький розробив проект електрифікації від неї міста Дрогобича. Вона існує дотепер - належить нафтопереробному заводу НПК "Галичина". За проєктом Ґ. Сокольницького львівська фірма "Сіменс" мала встановити у місті чотири трансформаторні підстанції напругою 6000/380-220В. Однак потужності електростанції "Galicja" стало замало. Тоді у 1929 році Підкарпатське Електричне Товариство збудувало повітряну лінію 15 кВ з Борислава до Дрогобича. Мережа 15 кВ була власністю ПЕТ, а мережа 6 і 0,22 кВ – магістрату (всього в місті було 8 шт. ТП). Тож електроенергія до споживачів Дрогобича надходила з електростанцій АТ "Premier" і АТ "Galicja". У 1933 році ПЕТ підписало угоду з маґістратом, за якою місто повинно споживати не менше як 240 тис. кВт-год на рік.
У пошуках способів застосування та продажу галицької нафти Національне нафтове товариство у 1902 р. розглянуло питання про початок виробництва паливного мазуту до локомотивів. Це стало причиною спорудження нового нафтопереробного заводу в Дрогобичі, який у 1919 році отримав назву «Польмін» («Polmin» Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych w Drohobyczu).
В туристичному плані, обидва міста - Борислав і Дрогобич теж були цікавими. Хоча, порівняно з Трускавцем вони, звісно, відставали. З Борислава піднімалося безліч піших маршрутів в місцеві гори - з Буковиці піднімалися на Трускавецький перевал, Томину гору, Цюхів діл, йшли на Урич полюбуватися місцевими скелями. В західній частині міста піднімалися на гору Городище і далі мандрували по гірському хребту, спускалися вниз на Опаку або підіймалися на перевал Бухів, а далі на Східницю. Люди відпочивали від важких буднів, проводили свої вихідні мандруючи живописною природою Сколівських Бескидів.
В Дрогобичі теж були свої стежки, але насамперед він славився своїми дивовижними вуличками, які мають відмінний від Львова колорит. Чого тільки вартий Костьол Бартолемея, або Мисливський погрібець на Жупній!
Туристи також насолоджувалися пам'яткою дерев'яної галицької архітектури XV-XVI століття - Церквою Святого Юра, котра у 2013 році внесена в список сакральної спадщини ЮНЕСКО.
За один день в Дрогобичі можна було вдосталь находитися і оглянути кілька пам’яток, у тому числі середньовічних і ренесансних, чого не було в Трускавці і Бориславі.
Таким було минуле Бориславсько-Дрогобицької імперії нафти. Сьогодні від нас залежить, яким буде майбутнє.
Бережімо свою культуру та історію!
Використані джерела:
- Alison Fleig Frank. Oil Empire Visions of Prosperity in Austrian Galicia.
- Андрій Крижанівський. Історія Електрифікації Львівщини.
- Григорій Сивохіп. Пам'ятники, пам'ятні таблиці та знаки Дрогобича.
- Григорій Сивохіп "Тіні забутої Галиччини, сліди минулого у Львові та Галиччині".
- Григорій Сивохіп. Каталог колекції цегли, зібраної в Дрогобичі та його околицях.
- Веб-сайт "Forgotten Galicia".
- Варшавська газета Wędrowieс за 10 січня 1884 року.
- Facebook-сторінка. Наталка Петрушак.
- Вікіпедія. Історія нафтових промислів Борислава.
- Історико-культурні пам'ятки Борислава та Східниці. Путівник. 2017.
- Місця Бруно Шульца в Дрогобичі. Каталог.
Читайте інші наші матеріали:
- Давня історія Борислава
- Чим унікальний Борислав?
- Дрогобичани 100 років тому на старих фотокартках
- Нарис до історії дрогобицького футболу
- Цілющі води Трускавця, або нарис до історії 200-річного курорту
- ТОП-10 велосипедних маршрутів Дрогобиччиною
© Портал SPADOK.ORG.UA
