«Афродита» — унікальна підпільна радіостанція УПА в Ямельниці

Цю дивовижну історію ми дізналися випадково під час чергової експедиції в карпатське село Ямельниця на Львівщині, широко відоме своїми природними пам'ятками. Вона нас вразила до глибини душі. Ми і гадки не мали, що в одному з урочищ, під мегалітом, де не раз таборувалися і провели не одну ніч, колись існувала одна з найпідпільніших радіостанцій Європи. Ми одразу почали досліджувати цю тему та накопичили чимало матеріалу. Власне так і народилася ця публікація. Пропонуємо здійснити подорож в минуле - повернутися на 80 років назад, в часи ОУН-УПА і дослідити історію легендарної радіостанції.

У 1942 році перед УПА постала потреба створити власну радіостанцію, яка мала протидіяти шкідливим впливам антиукраїнських сил і передавати в світ правдиві відомості про національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом ОУН проти німецьких та російських окупантів. 

В умовах дезінформації, радіомовлення відігравало важливу роль, особливо там, де не було можливості розповсюджувати підпільні видання. Свої передачі станція мала спрямовувати на пошук потенційних союзників як на Заході, так і серед поневолених народів СРСР та східної Європи. Хоч одним із головних стратегічних принципів ОУН була орієнтація на сили власного народу, це не означало відмови від допомоги ззовні.

Наприкінці 1942 — на початку 1943 року у Львові відбувалися з цього приводу переговори між ОУН та польським підпіллям, яке спиралось на підтримку Британії.

У висновку, була закуплена апаратура за 45 тисяч злотих та складним шляхом переправлена на Стрийщину до села Ямельниця.

Після модифікації та вдосконалення радіопередавача, налагодження регулярного постачання пального та олив для роботи генераторів, радіостанція "Самостійна Україна" (інша назва - "Вільна Україна", криптонім (кодова назва) "Афродита", на честь давньогрецької богині кохання) почала здійснювати пробні сеанси мовлення.

Організатори і редактори підпільної радіостанції "Афродита"

Мирослав Прокоп

Мирослав Прокоп (1913 - 2003) - ідеолог та учасник національно-визвольної боротьби, політичний і громадський діяч, науковець і публіцист. Куратор радіостанції "Афродита", який відповідав за неї на найвищому рівні. Редактор часопису "Ідея і Чин". Один із небагатьох, хто мав щастя чудом дожити і побачити у 1991 році Проголошення Незалежності України.

Закінчив гімназію у Перемишлі. З 1930 року почав викладати право у Львові, Берліні, Мюнхені та в УВУ, де одержав диплом доктора права.

Був членом ОУН з молодих років. 12-річним хлопцем арештований польською поліцією і у 1934 засуджений на 7 років ув'язнення за приналежність до ОУН. Завдяки амністії був звільнений в травні 1937 року. До 1939 редагував «Студентський Вісник» у Львові. Далі — Українську Пресову Службу

15 вересня 1941, під час проведення Гестапо масових арештів членів ОУН у Львові, зумів уникнути долі багатьох своїх однодумців. Далі перейшов у глибоке підпілля, керуючи різноманітними інформаційними службами в Карпатах.

Як член «Ініціативного комітету» для створення «Української Головної Визвольної Ради» (УГВР) і учасник Великого Збору УГВР 11-15 липня 1944 року виголосив головну політичну програмну доповідь. Тут його обрали членом президії УГВР. В цьому ж році на доручення Проводу ОУН і Президії УГВР — емігрував, де продовжив політичну діяльність.

1945 - в Інсбруку разом із Марією Гарабач упорядковують архів ОУН.

Як член ЗЧ ОУН входив у Закордонний центр ОУН і Провід ЗЧ ОУН до 1948 року. Водночас залишився членом Проводу ОУН в Україні.

Як член ОУНз, в основному діяв в Закордонному представництві УГВР, насамперед як заступник голови до 1983 року, а опісля — як голова до 1987 року. З 1987 до 1995 — був головою середовища УГВР.

У 1952-1974 роках — заступник голови дослідно-видавничої асоціації «Пролог», а після, до 1981 — голова. З 1957 року, редагував англомовний «Огляд української совєцької преси», після заснування журналу «Сучасність» входив до складу редакції. Дійсний член НТШ-А, в травні 2003 року обраний почесним членом НТШ-А та УВАН.

Був одружений з радисткою УПА - Любов'ю Прокоп. Мав двох доньок Христину та Лідію.

Автор відомих книг: «Україна і українська політика Москви» (1956), «Напередодні незалежної України» (1993), а також численних статей в «Сучасній Україні», «Сучасності», «Українському Самостійнику», «Свободі», «Українській Енциклопедії Українознавства».

Помер 7 грудня 2003 року в Нью-Йорку, США.

Ярослав Старух

Ярослав Старух (псевдо: "Синій", "Стяг", "Ярлан", "Стояр") (1910 - 1947) — головний редактор радіостанції "Афродита", провідний український політичний і військовий діяч, публіцист, державний секретар міністерства інформації Українського державного правління, член ОУН та крайовий провідник ОУН Закерзонського краю. Лицар Золотого Хреста Заслуги I-го класу. Директор радіостанції УПА ім. Євгена Коновальця у Львові (проіснувала всього 2 дні, передала текст Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 і була захоплена гестапівцями).

Ярослав Старух був в'язнем польських тюрем та катівень гестапо, де зазнав хижацьких тортур в стилі НКВД. Ось витяг з його спогадів:

"Спец від українських справ оберштурмфюрер Вірзінґ вітає на порозі ударом засушеної бичиці через голову. І падають удари. В голові шумить… Яку функцію виконував в Організації? Брак задовільної відповіді. Роздягайся!Два помічники закочують рукави. Вибирають два середньої грубості дрючки. Молотьба триває довго. Так довго, що один з опричників змучився й передає закривавлений дрючок третьому. Другий, Мюллер, зіпрів, обтирає піт, але дрючка не покидає. Удари дрючків перехрещуються від шиї до ніг по цілих плечах…

Дрючок працював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зломана в двох місцях, пальці обох рук поломані вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається – розсадять грудну клітину. ой, ти серце, чому не лопнеш?!

Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. – Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла.

Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може, задовольняться цим разом. Та ні.

– Ти написав історію України? Дрючок при приці. Б'є сам Вірзінґ. – "Це за історію. Захотілось тобі самостоятєльной? України нє било, нєт і нє будєт!" – Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в гестапівскім мудирі? Вияснення не помагають. Вірзінґ осатанів. А дальше – де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? – Що дальше – не пам'ятаю…".

Катування були настільки нестерпними і щоб не видати організаційну таємницю, Ярослав тричі намагався накласти на себе руки. Намагався повіситися у камері, але невдало: першого разу урвався рушник, що виконував роль зашморга, а вдруге зламалася віконна рама, до якої було прив'язано рушника. Стрибав у проліт між сходами з четвертого поверху, але зламав лише руку, пальці та кілька ребер.

Член Проводу ОУН Петро Дужий описував зовнішність Я. Старуха так:

"1 м 75 см, худощавий, швидко говорив, імпульсивний, товариський і при цьому надзвичайно скромний. Сидів у кожуховій камізельці, лікті повитирані".

Ярослав Старух був головним ідейником і очолював редакцію "Афродити". Його перу належать такі праці як: «Боротьба з Москвою (1941)», «Опір Фашизму» (1946 рік), низки брошур і статей до історії визвольної боротьби, зокрема він є автором "12 прикмет українського націоналіста". Також був редактором підпільного сатиричного видання "Український перець".

Фундаментальною є його праця "Боротьба з Москвою", яка фактично стала квінтесенцією українського націоналізму, ось деякі уривки з книги:

...Московські історики проголосили, отже, період української княжої державности за початок російської держави. В той спосіб крадуть вони період княжої української державности і нашу стару культуру, а разом з тим і нашу тодішню назву Русь.

Тою крадежею хотіли вони залатати свою бідну й пізню історію, а рівночасно усунути одну з найбільших різниць між Україною й Москвою. Мовляв - от - у нас чейже одна історія, одна стара назва й одна стара культура. Нема, отже, ніяких різниць, нема ніякої осібної України, є тільки єдина Росія, котрої центр перенесено з Києва до Москви.

Ця крадіж нашої княжої історії й прадавньої назви Русь не помогла однак нічого. Український нарід почав уживати щораз частіше своєї другої, рівно ж дуже давньої історичної назви ’’Україна”.

..Українська історія й українська культура є кілька віків старші від московської. Московщина довго в порівнянні з Україною була диким, некультурним краєм. Україна - сонячний край полудня, урожайний, багатий. Москва - край північних снігів і болот...

..Московські царі й посіпаки хотіли закріпити своє панування над Україною й поширити ще на всі слов’янські народи, тому проголошували, що Росія є опікункою всіх слав’ян. Всі слов’яне повинні, отже, злучитися разом під владою одного російського, слов’янського царя.

Ця ідея всеслов’янського царства під проводом Москви була виявом московського імперіалізму, а в Україні вона служила, як засіб закріплення московського панування.

Таке саме було і з “єдиною святою православною церквою” . Москва хотіла стати центром усіх православних церков, щоби під тою заслоною проводити свою імперіалістичну політику.

Українську православну церкву прилучили, отже, силою до московської й зовсім зрусифіковали та зробили знаряддям державної русифікації й поневолення. Православіє мало від того часу служити для закріплення Московщини.

..Усе своє значення, багатства й великодержавну могутність черпає Москва впершу чергу зі свойого панування над Україною. Без України Москва була би і буде відтята від культурного світу й зведена до другорядного

..Доки світ світом, доки Україна Україною, а Москва Москвою - доти буде між Україною й Москвою вічне противенство й вічна боротьба. Перевагу у цій боротьбі має сьогодні Москва - але завтрішній день буде належати до нас.

Усі народи, поневолені Москвою, - це наші союзники!

Ставаймо всі до спільної боротьби зо спільним ворогом!

«Боротьба з Москвою» Ярослав Старух.

Загинув Ярослав Старух геройською смертю 20 вересня 1947 року під час бою із спецвідділом польської служби безпеки в лісі поблизу села Гута Любицька, Томашівського повіту. Потрапив в оточення і, не бажаючи здаватись у полон, підірвався гранатою. Незадовго перед смертю він записав: «Тяжко-тяжко рабом жити, а ще тяжче рабом і невільником вмирати».

Богдан-Тадей Галайчук

Богдан-Тадей Галайчук (1911 - 1974) - український правник, політолог, публіцист, працював в Українському вільному університеті та в інших університетах, член Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка. 

Після закінчення Стрийської гімназії, у 1931 виїхав до Бельгії, де навчався у Католицькому університеті, згодом здобув ступені доктора політичних наук в Інсбруку і доктора правознавства в Мюнхені. З 1949 проживав у Буенос-Айресі, де викладав міжнародне право на факультеті права Аргентинського католицького університету і в Університеті Бельграно, був головою філії Католицького університету ім. Папи Климентія. Працював викладачем суспільних наук в УКУ в Римі. Від 1963 — професор міжнародного публічного права, викладав у державних університетах в Сальвадорі, Перу, Венесуелі, Еквадорі, Аргентині. 

Богдан Галайчук - автор праць з історії міжнародного права, зокрема студій, присвячених правовому статусу України після Другої світової війни, та історії дипломатії, видав підручник з міжнародного права. Особливу увагу варто звернути на працю "Нація поневолена, але державна" (1953), у якій автор висловив своє комплексне бачення таких понять як нація і державність. Він зазначав, що національність і приналежність до народу доводиться не лише словами чи домішками крові, а найперше власною самоідентифікацією та вчинками, саме вони є вирішальними.

Українців на еміграції Галайчук вважав вимушеними переселенцями, які просто не визнають силоміць накиненої влади і через утиски збоку агентів (влаштовували переслідування і провокації українських сімей), а також в силу багатьох інших причин та обставин, змушені покинути кордони своєї Батьківщини. Однак вони є надважливою часточкою українства, про яку не можна забувати, адже навіть на еміграції доводять, що Україна - це самостійна держава, а українці - окремий народ зі своєю багатовіковою історією та багатющою культурою.

Автор наводить приклад боротьби за окремішність поляків та фінів. Поляки, на його думку, єдині з поневолених народів, котрі змогли зберегти власну аристократію, зв'язану товариськими і родинними зв'язками. Фіни чудом зберегли свою державність завдяки суспільному резонансу і європейському правничому середовищу. У своїй праці Галайчук також наводить чимало прикладів самовизначення народів, розглядає усі можливі правові аспекти, моделі та засади, порівняння між Російською імперією і колоніальними державами як США, Франція, Великобританія.

Богдан Галайчук був учасником IV Конгресу Світової Федерації Католицької Молоді, Стокгольмського Міжнародного Конгресу Істориків (1960), членом Гамбурзької Конференції Міжнародної Асоціації Правників. Богдан Галайчук помер 31 липня 1974 року в Аргентині.

Корнило Яворівський

Корнило Яворівський (1898 - 1975) - український громадський діяч, викладач іноземних мов, поліглот, перекладач. Рідний брат журналіста і письменника Євгена Яворівського. Старшина УГА.

Народився 1898 року у Львові, в сім'ї викладача латинської і грецької філософії, письменника і політичного діяча Нестора Яворівського (Яворовського). Закінчив Коломийську гімназію; у 1916—1917 роках — хорунжий австро-угорського війська. В 1917 році потрапив до італійського полону, де перебував до 1919 року. У 1919—1921 рр. разом з братом перебував у лавах Української галицької армії.

З 1921 до 1924 років навчався в Українському університеті у Львові, після закінчення викладав іноземні мови приватно та в українських гімназіях Яворова (1925—1926 р.р.) і філії Академічної гімназії у Львові (1935—1939 р.р.). Особисто навчав англійської патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого.

До 1939 року працював у «Пресовому концерні Івана Тиктора», у 1940—41 роках працював у науковій бібліотеці та викладав англійську мову при відділі аспірантури Львівського університету. Володів також італійською, німецькою, польською, французькою, іспанською, російською, румунською та угорською мовами.

Після викриття і знищення НКВС радіостанції, емігрував: спочатку виїхав до Німеччини, а згодом до США.

Помер 1975 року в Лос-Анджелесі, Каліфорнія.

Володимир Макар

Володимир Макар (1911 - 1993) - український громадсько-політичний діяч, редактор, провідник ОУН.

Народився 4 січня 1911 року в Станиславові та прожив тут перші 18 років. Батько — підстаршина австрійської армії, служив в артилерійському полку, що стояв у місті.

Після смерті батьків Володимир у 1915-1920 роках разом із братом жив у сиротинці сестер-служебниць Непорочної Діви Марії на вулиці Казимирівській (Мазепи). З 1916 навчався у народній школі імені Шашкевича. У 1929 закінчив Станиславівську гімназію. 

В 1925 р., навчаючись в гімназії, вступає до Пласту в Улад Пластового Юнацтва, де діяв гімназійний ХІ-й курінь ім. гетьмана І. Мазепи, в гурток «Хорт».

Дуже цікавими є спогади В. Макара в книзі «Пройдений шлях т. 1: від Бистриці до Бугу (1911-1929)», де він розповідає про рідне місто, своє навчання в юнацькі роки, друзів та викладачів:

Коли я вперше побачив на вулиці юнаків-пластунів у їхніх одностроях, коротких штанцях, з кріслатими капелюхами на головах, з кольоровими хустками на шиях і різнобарвними шнурками та ленточками на раменах, та ще й з довгою на два метри дерев’яною палицею у кожного в руці чи на рамені, я аж задрожав від радісного зацікавлення і схвилювання. А що вже казати про милих панянок-пластунок у білих блюзочках та з шапками, що нагадували шоломи княжих воїнів! Всі вони видавалися мені істотами немов з іншого, кращого світу…

Пласт давав нам те, що було тоді для нас усіх дуже на потребу. Він зміцнював основи нашого національно-патріотичного спрямування і суспільно-громадського виховання, скріплював почуття особистої і національної гідности і чести, підкреслюючи наше перше завдання – служити вірно Богові й Україні, вщіплював обов’язок допомоги другим, привичку робити кожного дня бодай одне добре діло, плекання чеснот дружби й посвяти. Життя в Пласті сприяло розгортанню нашої фізичної справности, бистрого думання, орієнтації в терені, серед природи і людей та в різних критичних життєвих ситуаціях. Пласт учив нас бути готовими, завжди готовими до всього…

…Курінні прогульки в довколишні ліси були незабутніми пережиттями для всіх учасників, зокрема тоді, коли доводилось ночувати в лісі під шатрами. Терен для пластування був дуже догідний. Це були околиці Хриплина, Посіча в Чорному лісі, Вовчинецька гора і навіть далека Манява. Це була теж практична наука теренознавства і картознавства, лекція користування компасом і мапою, орієнтації місяцем і зорями та іншими вказівками самої природи. Прогульки були зв’язані з різними іграми, спортивними змаганнями, ватрами, виступами з мистецькою самодіяльністю, нічними стійками…

Володимир Макар - перший зліва. Курінь ім. Івана Мазепи.

У 1929-1932 роках навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету. Був активним учасником студентського руху та ОУН.

За зв'язки з ОУН у 1932 році двічі арештований поліцією. В червні 1934 р. — липні 1935 р. в'язень польського концентраційного табору в Березі-Картузькій. Повітовий провідник ОУН Сокальщини. 9 квітня 1936 р. заарештований і засуджений на 7 років. У 1937—1938 роках провідник в тюрмі в Равічі. Звільнений з в'язниці в Сільцях 9 вересня 1939 року. Під час бомбардування німецькими літаками поїзду, був тяжко поранений в ногу, яку ампутували в Бересті. Однак його це не зламало. З весни 1940 року працював у групі крайового провідника ОУН Івана Климіва.

Проголосив у Сокалі від імені ОУН про відновлення української державності Актом 30 червня 1941 р. З вересня 1941 р. працював референтом суспільної опіки повітового Українського Допомогового Комітету (УДК) в Сокалі.

З квітня 1942 року у підпіллі. З літа 1942 р., працює у пресово-інформативній референтурі Проводу ОУН. Упорядковував звіти, робив огляди й виписки провідним діячам ОУН і редакцій підпільної періодики. У квітні 1944 року захворів на тиф.

Влітку 1944 року залучений до групи Генерального Секретаріяту Закордонних Справ УГВР на чолі з М. Лебедем, працював в Інсбруку (Австрія), а з вересня 1947 року — у Брюсселі. Працював у структурах, які підтримували позицію Степана Бандери.

У Бельгії одружився з Параскевією-Терезою Бавтро. В грудні 1951 року переїхав до Канади, де активно долучився до громадсько-політичного життя. Належав до провідних діячів ОУН, Спілки Української Молоді, Ліґи Визволення України, член Головної Управи Товариства колишніх вояків УПА, Просвіта, «Україна», НТШ та інших. Один з організаторів товариства «Надбужанщина» i співредактор його збірників.

Володимир Макар автор десятків статей і нарисів. З 1955 року редагував сторінку «Вояцька ватра» у газеті «Гомін України». Автор книг «Сім літ визвольних змагань» (Буенос-Айрес, 1946), «Береза Картузька» (Торонто, 1956), «Бойові друзі» (Торонто, 1980), «Від Бистриці до Бугу» (Торонто, 1983). В 1975 році він стає одним із засновників багатотомного видання «Літопис УПА», публікуючи на своїх сторінках унікальні матеріали з історії українського визвольного руху.

У своїх спогадах В. Макар писав:

«Всі ми були, в тій чи іншій мірі, воїнами на фронті боротьби за українську державність. Розпорядковим обов'язком вояка, по поверненні з бойового завдання, є скласти звіт-рапорт перед своїм зверхником. Для нас усіх найвищим зверхником і сувереном є українська НАЦІЯ — полеглі, живі і майбутні покоління українського народу. Перед ними ми всі маємо позвітувати з усього нашого життя і усіх вчинків наших, заки відійдемо у „вічність“, на неминучий звіт перед Богом. Наші спогади, написані совісно і правдиво, служитимуть семафором, дороговказом, прожектором, естафетою минулого і сучасного для майбутнього нашої нації».

Помер Володимир Макар 26 грудня 1993 року. Похований на кладовищі Святого Володимира в Оквіллі, Канада.

Юліан Гуляк

Юліан Гуляк (псевдо: «Марко», «Токар», «А-13», «Арпад», «Вир», «Шрам») (1915 - 1944) - провідник юнацтва ОУН Бучацького повіту (з 1937), провідник ОУН Чортківської округи (09.1939 — осінь 1940), Тернопільської області (осінь 1940—1941), керівник організаційної референтури Крайового Проводу ОУН Західних Українських Земель (1941—1944). Часто бував у с. Ямельниця, один із організаторів підпільної радіостанції «Афродита». 

Народився 15 січня 1915 року с. Жизномир (нині Бучацького району, Тернопільська область, Україна) в селянській сім'ї. Батько загинув на початку Першої світової війни в Італії, залишивши сиротами трьох синів: Михайла (1910 р.н.), Володимира (1912 р.н.) і Юліана. Матір вийшла заміж вдруге за Степана Гаврилюка і в сім'ї народилося ще троє дітей: Ольга (1924 р.н.), Іван та Марія. Родина володіла 25-ма моргами поля і 5-ма — лісу.

Вступив до ОУН під час свого навчався у гімназії. Потім закінчив учительську семінарію у Заліщиках, працював учителем. Був активістом національного відродження с. Жизномир — членом Управи товариств «Просвіта», «Луг».

Під час польської окупації став бучацьким повітовим провідником юнацтва, потім ОУН, згодом провідником ОУН Чортківської округи. На цьому посту заарештований і утримувався в польській тюрмі до початку Другої світової війни 1 вересня 1939 р.

З вересня 1939 до осені 1940 р. продовжував очолювати ОУН Чортківської округи. З 1940 по 1941 р. — провідник ОУН Тернопільської області.

Під час німецько-гітлерівської окупації (1941—1944 рр.) керував організаційною референтурою Крайового Проводу ОУН Західних Українських Земель. З наближенням фронту Юліан Гуляк з друзями заквартирував у с. Стріличі Старі Бібрецького повіту на Львівщині.

19 липня 1944 р. німецькі карателі обступили Стріличі Старі й почали облаву. Відстрілюючись, «Токар» і його друг «Моряк» — Ярослав Скасків (1922—1944 рр.), обласний провідник ОУН Львівщини, загинули.

Дружина — Теодозія з Підгайних, була його помічницею, застрелилась під час облави мдбістів, щоб не потрапити до лап карателів. Мали сина Юрія (за даними Н. Мизака, його звали Аркадій), який помер у 1944 чи 1945 році, похований у селі Бишки.

19 вересня 1996 року тлінні останки Юліана Гуляка були перепоховані на цвинтарі в рідному селі Жизномир.

Юліан Гошовський

Юліан Гошовський (псевдо: "Мак", "Плоховський") (1908 - 1981) - інженер, монтажник, технічний розробник підпільної радіостанції "Афродита", член ОУН.

Народився 2 січня 1908 року у селі Фалиш (тепер Стрийський район Львівської області). Батько — о. Микола — греко-католицький священик у селах Фалиш i Станків, та у 1930-х роках — стрийський декан.

Народну школу закінчив у рідному селі, а згодом перейшов на навчання до Стрийської гімназії, яку закінчив у 1926 році. Продовжує навчання у Львівській політехніці на хімічному, а згодом механічному i електричному факультетах.

5 грудня 1923 став членом Пласту (псевдо «Мак») i належав до 5-го куреня юнаків iм. князя Ярослава Осмомисла, який діяв у гімназії. Юліан Гошовський — один із двадцяти засновників куреня УСП iм. Івана Богуна, згодом перейменованого на курінь «Червона Калина».

До Української Військової Організації вступив у другій половині 1920-х років. В листопаді 1928 року затриманий за поширення летючок УВО, засуджений на 10 місяців. 10 листопада 1930 року повторно заарештований за розповсюдження преси УВО-ОУН, засуджений на 3 роки.

Курінна рада пластового куреня «Червона Калина». Сидять зліва направо: Степан Охримович, Володимир Калинович, Володимир Ерденберґер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденберґер, Степан Новицький, Михайло Поточняк. Стоять зліва направо: Осип Тюшка, Н, Остап Каратницький, Степан Бандера, Юліан Гошовський, Ярослав Рак, Ярослав Падох, Роман Щуровський. Львів, «Академічний дім», 21 жовтня 1928 р.

Після звільнення у 1933 році виїхав до Німеччини, навчався у Вищій технічній школі в Шарлоттенбурзі, на спеціальності електротехніка (радіо i телебачення). Співпрацював з Українським Пресовим Бюро, заснованим ОУН для пропаганди української ідеї у світі. У 1936 році завершив навчання в Інженерній школі Ільменау, і того ж року одружився з Іванною Шульган.

Повернувся до Стрия і 1 вересня 1937 року відкрив магазин «Атом», у якому продавав електроприлади. Ось як його рекламувала львiвська щоденна газета «Дiло»:

«Українська електрорадiєва крамниця. Новi радiоприймачi всiх кращих фiрм. Направа, перерiбка, зiстроювання i повна модернiзацiя старих приймачiв у власнiй радiоробiтнi, зладженiй на нiмецький взiр. Окладовi частини до радiя i електр. iнсталяцiй. Лямпи, лiхтарки, батерiйки; направа i ладування акумуляторiв. Направа електромоторiв. Ровери i складовi частини. Направа роверiв. Цiни конкуренцiйнi. Виконання солiдне. Фаховi поради даром».

Окремо наголошувалося на продажу радiоприймачiв українського виробництва «Селєктон», яке налагодили у Львовi iнженери, серед яких теж були вихованцi Пласту. Завдяки професiйностi, кмiтливостi та наполегливостi пiдприємство поступово розширялося i приносило вiдчутнi прибутки, проте початок Другої свiтової вiйни перекреслив його подальший розвиток. 

Після початку Другої світової війни польська влада його знову арештувала, але на короткий термін. Під час радянської окупації працював директором електростанції у Стрию, але перед загрозою більшовицького арешту з родиною перейшов кордон у Генерал-губернаторство. Працював за фахом у Кракові та інших місцевостях, зокрема у компанії «Telefunken» (спiльна «дочка» фiрм «Siemens» та AEG). Одночасно очолював відділ технічного зв'язку (радіозв'язку) у повстанському штабі, створеному 10 березня 1940 року при Революційному Проводі ОУН. 

Рання модель радіо Telefunken - "Telefunkon G" (1924)

У 1943 році Ю. Гошовського запросили в ОУН зайнятись монтуванням та встановленням радіостанції "Афродита". Якийсь час він консультував дистанційно, адже проживав разом з сім'єю у Кракові, мав непоганий заробіток. Фактично, він пожертвував своїм матеріальним становищем заради місії і був переправлений в Карпати, в Ямельницю, а його дружина з двома маленькими доньками в Колодницю біля Стрия.

Про завдання "Афродити" Ю.Гошовський згодом писав так:

«Передавати ним звернення команди УПА до українцiв i до всього свiту з iнформацiями про цiлi УПА, про право на власну, незалежну державу, про знущання ворогiв над нашим народом, з закликом, щоб видержати в боротьбi якомога найдовше». 

На початку серпня 1944 року разом із членом УГВР Петром Чуйком та його донькою Галиною (вдовою Івана Климіва) переправились за кордон.

Перебував спочатку в Австрії, згодом переїхав до Турина, а у 1949 році емігрував до Буенос-Айреса (Аргентина). Тривалий час працював за фахом, був членом Крайової пластової старшини. Член Спілки українських інженерів в Аргентині.

У 1959 з родиною переїхав до США. Проживав на околицях Нью-Йорка i Філадельфії, працював, брав активну участь у громадському житті, зокрема в Пласті.

Останні роки життя провів в українській оселі для пенсіонерів «Золота осінь» у місті Кергонксон, штат Нью-Йорк, до управи якої належав. Помер 31 липня 1981, залишивши дружину Іванну, доньок Віру, Ларису та Лідію, чотирьох внуків. Похований на цвинтарі Святого Андрія в Савт Бавнд Бруку.

Дмитро Лушпак

Дмитро Лушпак (псевдо: "Баглай", "Вуйко", "Спота") - технічний референт ОУН-УПА, родом з Ходорівщини.

Працював господарчим. Мав широкі зв'язки з єврейськими купцями та німецькими підприємствами. Закупляв матеріали та запчастини для друкарських машин, папір, фарбу і різне технічне приладдя для розгортання та влаштування друкарень. Зокрема постачав усім необхідним редакцію "Афродити" під начальством Ю. Гошовського.

Був друкарем в Проводі ОУН, обслуговував машини для видруку листівок та пристрої для нарізання паперу. Оформляв міжнародні огляди і новини з політики. Емігрував за кордон разом з Мирославом Прокопом в групі ЗП УГВР. 

Богдан Подолянко

Богдан Подолянко (псевдо: "Фелікс") - належав до технічного сектора ОУН, працював в парі з Дмитром Лушпаком з технічним обладнанням друкарні Проводу ОУН. Їздив до Відня і Кракова закупляти все необхідне. Відповідав за технічне оснащення криївок. Постачав та обслуговував "Афродиту" під керівництвом Ю. Гошовського.

Гоцій Василь

Гоцій Василь (псевдо: "Вир", "Волос", "Жест", "Марс", "Орлик", "Тиміш", "Чорний") (1907 - 1946) - лицар Срібного хреста заслуги УПА, член товариства «Просвіта» та ОУН з 1930-х рр. У 1937 р. заарештований польською поліцією та засуджений до 3 років ув'язнення, вийшов на волю у вересні 1939 р. У 1939—1941 рр. — на еміграції, звідки повернувся на початку війни. Керівник Жовківського повітового проводу ОУН (1941), організатор і керівник друкарні Проводу ОУН «Прага» (осінь 1941 — осінь 1943), відповідав за організаційно-технічну ділянку в радіостанції «Афродита» (осінь 1943 — 04.1945), керівник технічної ланки ГОСП (04.1945-03.1946).

Іван Клим

Клим Іван (псевдо: "Митар", "Бурмач") (1909 – 1944) - член УВО, повітовий провідник ОУН Долинщини, політв’язень польських тюрем (1937–1939). Учас­ник похідних груп ОУН, організатор підпілля в Запорізькій обл. і на Донбасі, член крайового проводу Осередніх і Східних Земель. Член крайового проводу Західних Українських Земель.

Навчався у Стрийській та Рогатинській гімназіях, потім на факультеті права Ягеллонського універ­ситету в Кракові. Відповідав за технічну ділянку радіостанції “Афродита”. Був заарештований 11 січня 1944 року та публічно повішений німцями в Дрогобичі.

Валентина Горбаченко

Валентина Горбаченко (псевдо: "Зіна", "Валя") - дикторка радіостанції "Афродита", родом з Києва, випускниця філологічного факультету Київського уні­верситету. 

Мирослав Прокоп згадував, що “Зіна” була учасницею ІІІ Надзвичайного вели­кого збору ОУН, а також приписував їй авторство статті “Національна політика Москви в Україні”, надрукованої під псевдонімом “З. І. Лугова” у третьому но­мері журналу “Ідея і чин” за 1943 рік.

Після завершення війни Зіна потрапила до рук НКВС, її кримінальна справа зберігається в архіві СБУ у Києві.

У Зіни було багато імен. В НКВС її знали як Оксану Божиковську, Валентину Горбач або Горбаченко, Оксану Левкович. 

Галина Чуйко

Галина Чуйко-Петренко (1921 - 2011) - студентка факультету української філології Київського (1939 – 1940) та Львівського (1940 – 1941) університетів. Членкиня ОУН, учасниця похідних груп, працювала в Києві і на Жи­то­мирщині. У 1942 р. вийшла заміж за члена Проводу ОУН Івана Климіва-“Легенду” (загинув 4 грудня того ж року). Працівниця підпілля у Львові (1942 – 1944), співробітник редакції радіостанції “Афродита” (кін. 1943).

Батько Галини – Петро Чуйко – педагог, колишній вояк армії УНР, влітку 1944 став членом найвищого представницького органу воюючої України – Української головної визвольної ради (УГВР).

Від осені 1943 Галина Чуйко – співробітниця створюваної в той час підпільної радіостанції ОУН "Афродита" – писала і редагувала тексти українсько- та російськомовних передач, інколи підміняла ведучу цими мовами – Валентину “Зіну”.

В серпні 1944, у зв’язку з консервацією радіостанції, Г.Чуйко виїхала на Захід разом з батьком, скерованим на працю у Закордонному представництві УГВР.

У 1946 вийшла заміж за ще одного провідного підпільника Євгена Татуру-“Омелька” (у 1943–1944 – член штабу УПА на Волині і УПА-Північ). На еміграції він жив під ім’ям Роман Петренко, відповідно, Галина Чуйко після одруження носила прізвище Петренко.

У 2007 році було видано її спомини "На вибоях епохи".

Померла 11 серпня 2011 у м. Ештон, штат Меріленд, США.

Ірина Гевак

Ірина Гевак (псевдо: "Веселка", "Ірка") - секретарка-машиністка радіостанції "Афродита", загинула під час перетину українсько-польського кордону - була застрелена НКВД. Жінка була вагітна від Ярослава Старуха.

Костянтин Цмоць

Костянтин Цмоць (псевдоніми: "Кость-Цмоць", "Град", "Стрілець", "Юра", "Модеста") (1914 - 1944) - український військовик, розвідник, співробітник СБ (ОУН), референт СБ Дрогобиччини, окружний Провідник ОУН Стрийщини у 1939-1941, відповідав за безпеку радіостанції "Афродити" і безпеку логістики, був керівником охорони.

Народився 10 лютого 1914 року в селі Верхнє Синьовидне (тепер Сколівський район Львівської області). Член Пласту – 57 курінь ім. І. Мазепи (Верхнє Синьовидне).

Навчався у Стрийській ґімназії. Політв’язень польських тюрем. Одружений з Марією Білас – сестрою страченого поляками у 1932 Василя Біласа.

У 1939–1941 — окружний Провідник ОУН Стрийщини. Співробітник референтури СБ крайового Проводу ОУН у Галичині. Двічі арештовувався НКВД і двічі виходив на волю.

Костянтин Цмоць, під керівництвом Романа Шухевича, відзначився геніальною спецоперацією, яка може стати сюжетом блокбастера. У центрі окупованого Львова серед білого дня група оунівців, в німецьких одностроях, показавши адміністрації підроблене письмове розпорядження видати в'язнів на переслуховування до головного корпусу гестапо, визволила з німецької катівні Дмитра Грицая та Ярослава Старуха. Останній мав очолити "Афродиту". У квітні 1943 року Кость подібним чином визволив з Дрогобицької в'язниці видатного військового діяча Олексу Гасина ("Лицаря").

Кость-Цмоць героїчно загинув 22 грудня 1944 року в лісі поблизу сіл Юшківці та Дев'ятники тепер Жидачівського району Львівської області, коли його група з 9 чоловік (Йосип Позичанюк, Богдан Вільшинський, І.Капало та ін.), яка йшла на зустріч з Р.Шухевичем, натрапила на облаву загону НКВС, що налічував близько 300 совєцьких чекістів. Всі загиблі поховані у братській могилі на Юшківському кладовищі.

Альберт Газенбрукс

Альберт Газенбрукс (псевдо: "Західний") (1915 - 1979) - бельгійський бухгалтер і слюсар, володів англійською, німецькою, французькою мовами. Працював диктором радіостанції "Афродита". Був засуджений московськими окупантами за зв'язок з УПА, пройшов радянські концтабори. Після смерті Сталіна його звільнили разом з іншими 11-ма бельгійцями у червні 1953 року.

Альберт Газенбрукс народився 22 січня 1915 року в м. Остенде та виріс у Брюгге, де його батьки були власниками готелю-кафе «Белж». Він та його молодший брат були фламандцями, відвідували франкомовну католицьку школу у м. Юї (Валлонія), після закінчення якої він записався до фр. Ecole Supérieure de Commerce d'Anvers (Вищої єзуїтської школи торгівлі в Антверпені) у 1934 році (яку не закінчив).

Після одруження в 1937 році пара переїхала до столиці Брюсселю, де народилася їхня донька Франсін у 1938 році. У лютому 1939 року Газенбрукс почав працювати у філії продуктового магазину Delhaize.

Був мобілізований до бельгійської армії у 1939 році. Після німецького вторгнення в Бельгію 10 травня 1940 його полк відступив до Франції в Центральний масив, а після капітуляції Бельгії 18 червня до Бретані. Полк був узятий в полон німцями на березі річки Луара і Газенбрукс був інтернований у шталаг до Савене.

Після кількох спроб втекти до Бельгії, він був поміщений у в'язницю в Німеччині, а навесні 1943 року вирушив до Рівного, столиці Райхскомісаріату України, де він працював у німецькій будівельній компанії нім. Hugo Parpart & Co від Штеттін, Померанія. Під час роботи з командою близько Дубна, він був захоплений місцевою групою Української повстанської армії. Після подолання первісного скептицизму з боку УПА бійців, які думали, що він німець, Газенбруксу вдалося їх переконати, що він був бельгійцем. Як згадував сам Газенбрукс, його змусили проспівати бельгійський національний гімн "Брабансонна" і перекласти слова німецькою мовою. Після цього командир «Еней» (Петро Олійник) прочитав йому короткий курс історії та географії України і прийняв його в коло своїх під псевдонімом "Західний". Був зачислений в сотню азейбарджанців.

Невдовзі з Газенбруксом, який розмовляв кількома європейськими мовами, на Конференції поневолених народів знайомиться сам Роман Шухевич і пропонує йому роботу в інформаційно-просвітницькому проєкті. Там, на його думку, він був би кориснішим, аніж у бойових частинах. Власне, так бельгієць і опинився в Карпатах на радіостанції "Афродита".

Після знищення радіостанції окупантами, Газенбрукс був захоплений в полон. Його відправили у тюрму на Лонцького у Львові. Йому інкримінували ст. 54-2 — збройне повстання і ст. 54-11 — участь у контрреволюційній організації, Кримінального кодексу УРСР. Влітку 1945 року після декількох місяців допитів у Дрогобичі, без суду і слідства, він був засуджений до 10 років каторжних робіт в Сибіру. Вижив завдяки вмінню грати на скрипці і українцям, які захищали його від зеків.

Обкладинка справи на Газенбрукса з архіву СБУ.

Певний час до Альберта в Бельгії, як власне і до інших звільнених полонених бельгійців, ставилися з певною підозрою, навіть опаскою. Його також переслідували російські спецслужби КДБ, які вистежували соціальні зв'язки й намагалися ізолювати таких як він. Тому, йому було не легко й з цілком зрозумілих причин він обмежував коло спілкування, зокрема контакти з іншими вояками УПА, яким вдалося вижити і яких доля розкидала по світу.

З тих нечисленних листів, що отримали і зберегли його побратими, дізнаємося:

Я закликаю вас залишитися об'єднаними в боротьбі проти спільного ворога. Одного дня - може, він вже не такий далекий - ми будемо мати щастя і можливість святкувати незалежність України, а цей день не прийде, коли ціла Україна, як один чоловік, не підніметься проти більшовицького ката, з поміччю поневолених та загрожених народів.

Я бажав би залишитися в контакті з моїми українськими приятелями, але моя праця мене на це не дозволяє з причин, які ви розумієте. І цілком певно, завжди пам'ятаю, коли я складав присягу в українських лісах у 1943-тому році, бо її не забув.

З поміччю Всевишнього ми збереглися у нашій боротьбі, щоб сповнити те чудо, за яке ми боролися, за яке ми боремося і будемо боротися аж до дня його сповнення.

У 1968 році Газенбкукс отримав почесний Золотий Хрест УПА, нагороджений Капітулю Золотого Хреста за Заслуги УПА в Нью-Йорку. Помер 7 вересня 1979 року в Брюгге. 

Через 30 років після смерті Газенбрукса, Указом Президента України В. Ющенка від 08.02.2010 Альберта Газенбрукса було посмертно нагороджено орденом «За заслуги» І ступеня за участь у національно-визвольній боротьбі. Представники посольства вручили орден родині Альберта - доньці та онукам.

Альтерт Газенбрукс високо цінував національно-визвольну боротьбу українського народу, він захоплювався тим, як українці змогли зробити неможливе - створити під окупацією "державу в державі". У своїх мемуарах він писав:

Час моєї праці в Радіо «Вільна Україна» — то були найкращі хвилини мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, що це означає жити і боротись за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стало для мене метою.

Гвзенбрукс - четвертий справа, в окулярах. Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії, 21-22 листопада 1943 року, Рівненщина.

В нетрях Ямельниці...

“Ви чуєте голос вільної і незалежної України! Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!” - саме так розпочиналися аудіоефіри легендарної карпатської радіостанції.

Місце, де базувалася радіостанція (апаратура і підземна студія) сучасникам вдалося локалізувати не одразу. Її ретельно переховували і часто переносили з місця на місце. За словами Газенбрукса: "Ми часто змінювали місце постою, щоб знову всі почули ті слова, якими розпочиналося кожне наше пересилання: ВИ ЧУЄТЕ ГОЛОС ВІЛЬНОЇ І НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ! ГЕТЬ З НАЦИСТСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ! СМЕРТЬ БІЛЬШОВИКАМ!..”.

Початково велися розмови, аби розмістити радіостанцію у Верхньому Синьовидному в хаті крайового зв’язкового Михайла Біраковського, однак цю думку швидко відкинули, адже в селі проходили залізниця й автодорога на Закарпаття, і через те завжди було чимало німецьких вояків та поліцейських.

Як зазначають краєзнавці, апаратуру спочатку змонтували в західній частині села Ямельниця, у криївці в хаті Кіндратишинів, але через проблеми з ґрунтовими водами невдовзі перенесли на південний схід, на гору Ковбуру (773 м). Станція працю­вала в колибі на хребті, а згодом – на гірському схилі, за словами Дмитра Сав­чина, у криївці під “колибуватим” (подібним на колибу) каменем.

У 2008 році після розкриття архівів СБУ, були знайдені засекречені документи радянських спецслужб про захоплення бельгійця Газенбрукса, в яких детально описується локація, схема розташування та конструкція криївки. Знаходилася вона в районі одного зі скельних комплексів Ямельниці. Висота її складала - 1,8-2 м, ширина - 3 м, довжина - 3,5 м. Стіни вибудувані із каміння, підлога викладена сосновими колодами.

Схема криївки радіостанції "Афродита", із документів радянських спецслужб.

Місце було надзвичайно конспіративним, фактично в самих нетрях карпатського пралісу, поміж стародавніми мегалітами. Про подібні місця в народі кажуть "..там, де кури недопівають, де пси недобріхують, де коні недоходять". А по-іншому в умовах терористичного окупаційного режиму і не могло бути! Завдяки цьому радіостанція й проіснувала певний час в зоні недосяжності ворогів.

Камінь під яким розташовувалась радіостанція "Афродита", вона ж "Самостійна Україна" у 1944 році. Вигляд станом на січень 2020 року.

Окрім чоловіків, за спогадами Володимира Макара, на радіостанції працювали також жінки, зокрема: дикторка-мовознавець Валентина (Валя) Гирба-Горбаченко, що мала псевдонім Зіна і секретарша-машиністка Ірина (Ірка) Гевак з псевдо Веселка. Іноді Зіну підміняла Галина Чуйко. Кажуть, не обійшлося тут і без історії кохання. Зіна одружилася з Романом Божиковським, Ярослав Старух зійшовся з секретаркою Іриною Гевак, а Альберт Газенбрукс закохався у місцеву дівчину Уляну з Ямельниці. 

У радіостанції була своя охорона під проводом Костя-Цмоця. Були і технарі під керівництвом Юліана Гошовського (iнженери «Струм» та Роман Божикiвський-«Остап», мотористи «Марко» i «Славко» та інші), які приїжджали обслуговувати радіостанцію. За свідченням А. Газенбрукса, “Афродиту” обслуговувало близько 20-25 осіб, причому на самій станції перебувало не менше 5 озброєних охоронців. Радіостанцію охороняли, зокрема, Григорій Подолянко (“Калинко”, “Холодний”; до літа 1944 р.), місцеві повстанці “Вітер”, “Зозуля”, “Крук”, “Опришко”, “Турнос”, “Чайка”, “Юра”.

Тривалий час радiостанцiя дiяла у тестовому режимi. Інженери працювали над отриманням сигналу необхiдної потужностi i якостi, а члени ОУН у рiзних мiсцевостях (Кракiв, Львiв тощо) слухали ефiр на вiдповiдних частотах i повiдомляли про результат.

Щоб радіостанція могла пересуватися, Михайло Біраковський ви­крав у німців 3 мотори і 300 літрів бензину й завіз усе це до с. Крушельниця. Як з’ясувалося, для цього потрібні були інші двигуни. Незабаром вдалося їх от­римати, а також налагодити стабільне постачання пального й олив. Мотор розташовували глибше під землею, щоб шум не викривав радіостанцію і не перешкоджав мовленню. За допомогою мотора динамо-машини виробляли струм, необхідний для роботи передавача. Імовірно, згодом двигун працював на карбіді, оскільки при ліквідації “Афродити” було вилучено балони з киснем.

З метою безпеки околицю, де діяла радіостанція, восени 1943 р. оголосили тифозною. Харчі та необхідні речі для працівників постачала місцева мережа ОУН, хоч інколи їх привозили з інших місць, наприклад, зі Львова. Доставкою продуктів, переховуванням підпільників та апаратури займа­лися місцеві мешканці, зокрема Михайло Гнатів, Павлина Коплак, Юстина По­пович, Андрій Ракочий, Дмитро Савчин, Юлія Яцків.

Усі без винятку в редакції дотримувалися суворої конспірації, а саме шостого правила "Декалогу ОУН" - "Про справу не говори з ким можна, а з ким треба". Інформаційна безпека і гігієна в лавах ОУН була надзвичайно важливою. Нехтування нею могло коштувати життям сотні, а то й тисячам. У той час навіть серед простого населення було чимало завербованих інформаторів-агентів НКВД - вірити не можна було нікому. Тому члени УПА твердо знали практичну цінність цього золотого правила. Як писав Володимир Макар, часом навіть самі члени редакції боялися спілкуватися між собою на зайві теми і розпитувати один одного про минуле, дізнаватися якісь факти з автобіографії, щоби бувало не намолоти чогось зайвого. Тих хто поширював плітки чи плів інтриги, які могли призвести до викриття підпільників чи якось нашкодити, суворо карали. Цим займались референти Служби Безпеки ОУН. Тож як кажуть: "Мовчання - золото!".

Початково співробітники "Афродити" проживали на різних квартирах в селі Крушельниця, що за 8 км від Ямельниці. Час-від-часу в село навідувалась німецька жандармерія, тому кожен мав при собі пістоля. У разі непередбачуваних сценаріїв, хто не хотів здаватися в полон - міг випити "ціянокалій", який за словами Володимира Макара, видавався кожному підпільнику.

Через деякий час, Я. Старух приймає рішення перевести всіх безпосередньо у Ямельницю, поближче до радіостанції. Квартирувалися підпільники у старих хатах, поряд з лісом, на окраїнах села. Коли працювали ввечері, то всі вікна щільно закривали коцами, запалювали газолінові лампи і сідали за одним столом.

У жовтні 1943-го "Афродита" почала виходити в постійний ефір. Передачі виходили на хвилях 41-43 метри три-чотири рази на день, тривали по 30 хвилин і велися чотирма мовами: українською, російською, англійською і французькою. Згодом режим роботи змінювався, також інколи велись передачі німецькою мовою. Диктором в російській і українській мовах була Зіна (Валя), а в західно-європейських мовах говорив Західний (Альберт Газенбрукс). Франкомовні передачі також іноді вів Богдан Галайчук.

Щодо характеру передач, то це були не тільки політичні повідомлення. Мирон Ганушевський писав: “Через підпільну короткохвильну радіовисильню передавано у світ також українські пісні, що не тільки привертали увагу своєю красою, але й притягали молодь і чужинців до УПА”. Підтвердженням того, що транслювали також музику (найімовірніше, національний гімн або патріо­тичні пісні), є факт вилучення патефона під час ліквідації радіостанції і зни­щення при цьому 90 платівок. Крім того, на початку та в кінці кожної передачі звучали позивні радіостанції.

Перед ефіром, усі диктори, неначе послідновники якогось культу, раптово виходили з хати і йшли вглиб лісу, в гірські дебрі. Там, в урочищі, під тисячолітнім мегалітом, вони виходили в ефір в прямому сенсі з-під землі, зі своєї студії-криївки. Тим часом машиністи лишалися на "квартирах" і поралися з матеріалами для наступних передач, сортували та готували різноманітні аналітичні звіти, прослуховували і перекладали берлінські, лондонські, московські та інші радіостанції.

Після відходу гітлерівців у серпні 1944-го, радіостанція «Афродита» продовжувала виходити в ефір з Ямельниці на коротких хвилях, але вже у смузі 45-46 метрів на своїй плановій потужності трансляції. З Відня привезли новий передавач і якість стала ще кращою. Години радіопередач українською мовою: 6.30, 12.30, 16.30 і 20.30, російською мовою: 21.00, французькою мовою: 22.00, англійською мовою: 22.30.

Радіостанцію слухали по всій Європі. Так, довідник “Швей­царський лексикон” (Цюрих, 1950 р.) подавав відомості про УПА, посилаючись на радіостанцію “Вільна Україна”. У грудні 1943 р. нелегальна фран­­цузька газета Національної ради руху опору “Ліберасьйон” надрукувала повідомлення про Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, посилаючись на "Афродиту".

Єдиний на сьогодні текст повідомлення радіостанції “Афродита” зберігся у підпільній газеті “Щоденні вісті Української інформаційної служби”:

“Радіовисильня українського самостійного руху “Самостійна Україна” повідомляє:

Ми вже подавали попередньо перегляд большевицьких і німецьких лис­тівок, в яких одні називають український визвольний рух німецькою роботою, а другі большевицькою. – Останнім часом в тому одначе багато змінилося. Німці, що в часі своєї окупації України вимордували сотні тисяч українських самостійників, – тепер по своїй програній – намагаються щораз частіше залицятися до українців. Залицяння ці невиразні, неофіційні, неоперті на жод­них політичних підставах. Але є фактом, що в своїй пропаґанді німці нама­гаються щораз частіше підшиватися під маску приятелів укр. народу. Ос­танньо траплялися випадки, що в радієвій пропаґанді та в листівках згадують вже і про боротьбу УПА по другому боці фронту, співають марш укр. пар­тизанів та пробують де тільки можуть здобути зв’язки до українських збройних відділів під большевицькою окупацією. Появилося навіть багато ні­мецьких листівок звернених безпосередньо до УПА, які закликають до співпраці в боротьбі з большевиками.

Усі ті заходи одначе не можуть довести до жодного позитивного висліду. Гітлєрівська Німеччина такий самий ворог самостійної України, як і большевицька Москва, тому нам з нею не по дорозі.

Не змінить в цьому нічого й українська патріотична пропаґанда в німецькому радіо. Марш українських партизан в німецькому радіо – це заохота до співпраці з німцями, але облуда, глум. Ми добре знаємо, що автора цього могутнього маршу, молодого укр. поета і музика професора Андрія Марченка, одного з визначних провідників українського самостійницького руху на Волині – німці арештували, вивезли в тюрму на Захід і там замордували. А тепер співають в радіо його марш... і думають, що знайдуть дурних, які повірять у їх щирість. Ми знаємо добре, що по німецькому боці фронту за той самий марш розстрілюють нещадно цілими тисячами українську патріотичну молодь.

Ми знаємо добре, пам’ятаємо і ніколи не забудемо, що діялось підчас недавньої німецької окупації і ми знаємо так само добре, що ще й тепер діється по другому боці фронту, на останніх клаптиках української землі, які ще сьогодні є під німецькою окупацією.

Там іде така сама боротьба ОУН, УПА і цілого народу проти німецького окупанта, як по всій Україні проти большевиків. Тому всі спроби порозуміння (німецька пропаґанда) в тій справі це нічого, як лиш спроба обману, щоб наловити тим самим способом у свої сіти якнайбільше гарматного м’яса, в тому числі в першу чергу потрібних їм конечно на большевицькому боці розвідчиків. Знаємо також, що є між німцями, зокрема поодинокі гурти, які не погоджуються з гітлерівською туполобою і людоїдською політикою та щиро змагають до порозуміння з українцями на плятформі спільної боротьби проти московського большевизму. Це однак наразі неможливе до практичного переведення, як довго німецькою політикою кермує гітлєрівська потвора. З другої сторони справа ця кісно зв’язана з укладом міжнародної ситуації. Боротьба проти імперіялістичної навали большевицької Москви вимагає організації широкого фронту всіх поневолених і загрожених народів в порозумінні із заінте­ресованими в цьому демократичними потугами”.

Радіоапаратура, вилучена радянськими спецслужбами з останньої криївки Романа Шухевича.

Радіостанція діяла під постійною загрозою знищення. На зміну одним окупантам прийшли інші - ще страшніші і озвірілі. Відділ НКВД ББ ("боротьба з бандитизмом") проводив регулярні рейди по Карпатам, винюхуючи будь-яку корисну інформацію для себе та обстежуючи можливі місця дислокації українських націоналістів.

На жаль, їм вдалося роздобути координати "Афродити" і в середині липня 1944 року чота добровольців сотні УПА «Бурлаки» (командир Іван Паньків-«Явір») заледве відбила спробу більшовицьких парашутистів демонтувати обладнання.

У квітні 1945 року о 13.20, московити напали зненацька, прямо під час ефіру. Цього разу криївку просто закидали гранатами. Троє загинуло, а Газенбрукса витягнено непритомним, але живим і взято в полон. Майже всі матеріали в криївці згоріли. Веселка загинула. Зіна-Валя потрапила до рук большевиків і була засуджена на 10 років концтаборів. Шеф редакції - Ярослав Старух зумів уникнути облави. Інші учасники - або загинули, або були взяті у полон і закатовані в тюрмах, або емігрували на Захід.

Таким чином легендарна карпатська радіостанція проіснувала з 1943 по 1945 роки, увійшовши в історію не лише українського, а й світового радіомовлення.

Склад редакції був воістину геніальним. Це феномен, про який можна зняти не одне кіно. Інтелектуально обдаровані, самоорганізовані люди, ентузіасти, подекуди навіть різних національностей, за покликом серця та долі зібралися в гущавині Карпат й транслювали правду на всю Європу. Ці лідери залишили по собі величезний спадок у вигляді безлічі матеріалів, які неодмінно стануть в пригоді сучасникам.

Не дивно тепер, чому московія і різні провокатори бояться ОУН як вогню і ставили завдання №1 їх винищити, стерти з лиця землі. Ретельно ознайомившись з ретроспективою, можна сказати, що учасники ОУН-УПА - це вкрай вмотивовані люди, пасіонарії, які за своїм потенціалом значно перевершували агентуру НКВД/КДБ. На їх боці була інтелектуальна та стратегічна перевага, а головне вони знали за що воюють! Пластуни, технарі, поліглоти, бійці, науковці, розвідники, журналісти. Все, що їм не вистачало аби остаточно додавити більшовицький режим - це банально кількості та необхідного тилу, підтримки, екіпірування, авіації, танків, озброєння, технічних засобів. Власне, як і сьогодні... Невже історія йде по спіралі?

Використані джерела:

1. Збірник "Телевізійна й радіожурналістика" (1997)
2. Володимир Макар. Бойові друзі.
3. Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні (1993)
4. Григорій Дем'ян. На допоможу краєзнавцям - дослідникам партизанського руху (1992)
5. В. І. Ільницький. Участь іноземців у визвольному русі на теренах карпатського краю ОУН (друга половина 1940-х рр.).
6. Олег Стецишин. Бандерівський інтернаціонал.
7. Д.В. Вєдєнєєв, Г.С. Биструхін. Повстанська розвідка діє точно і відважно.
8. Косик В. Вільний голос із Карпат // За Вільну Україну. – 1997.
9. Василь Лизанчук. Бельгієць Альберт Газенбрукс і тепер би захищав Україну від московських агресорів.
10. Василь Лизанчук. Голос правди про національно-визвольну боротьбу українського народу.
11. Володимир Мороз. Сторінка Facebook.
12. Володимир Мороз. Технічні засоби пропаганди в діяльності ОУН.
13. Володимир Мороз. Підпільна радіостанція "Афродита".
14. Володимир Мороз. Правдиве слово "Афродити".
15. Біраковський М. Як повстала підпільна радіовисильна.
16. Український визвольний рух. Збірник 3.
17. Отець Кость Панас. Карів і карівці.
18. Youtube-канал. 5.UA. Радіо УПА "АФРОДІТА" і його бельгійський диктор Газенбрукс | Машина часу. Частина 1
19. Youtube-канал. 5.UA. Повстання в ефірі. Радіо УПА і його бельгійський диктор Газенбрукс | "Машина часу" / Частина 2
20. Youtube-канал. 5.UA. Повстання в ефірі. Радіо УПА і його бельгійський диктор Газенбрукс - ч. 3 | Машина Часу
21. Youtube-канал. 2+2. Радіо «Афродита» - Загублений світ. 3 сезон 26 випуск
22. Кекіш Петро. Спогади радиста УПА.
23. Розвідка в структурі Служби безпеки УПА

Читайте також інші матеріали за темою:

• Підбірка праць Степана Бандери.
• Михайло Колодзінський. Воєнна доктрина українських націоналістів (1957)
• Юрій Липа (1900-1944). Підбірка книг.
• Юрій Тис (1904-1994). Підбірка книг.
• Володимир Січинський (1894-1962). Підбірка книг.
• Шелухін Сергій (1864-1938). Підбірка книг.

© Портал SPADOK.ORG.UA