Як переслідувалися українські дисиденти радянською владою

Слово "дисидент" (лат. dissidens) - означає незгодний, інакомислячий, себто нонкомформіст. Своїм завданням учасники руху дисидентів ставили формування й упровадження в життя певних соціальних, загальнолюдських ідеалів й цінностей, таких, як свобода слова та совісті, свобода пересування, демократія, правова держава, громадянське суспільство тощо. 

Широкий дисидентський рух в СРСР, зокрема в Україні, зародився у 60-х роках і тривав аж до кінця 80-х, а подекуди й початку 90-х. Великим поштовхом стало вторгнення радянських військ до Чехословаччини на початку літа 1968 року. Сутність і методи діяльності дисидентів полягагли в протестах супроти беззаконня, у наданні гласності фактам порушення прав людини й широке коло так званих “гельсінкських груп” (від Гельсінкської правничої спілки, створеної як відповідь на підписання Радянським урядом Гельсінкських угод), у підтримці ув'язнених однодумців, розкритті фактів використання репресивної психіатрії, захисті прав віруючих, національних прав народів тощо.

Хто ж ставав дисидентами? Насправді це були не лише українські патріоти та націоналісти. Ними ставали абсолютно різні люди з різними поглядами та причинами бути незгодним із тоталітарним режимом. Переважали особисті мотиви – зіткнення з несправедливістю, жорстокістю і підступністю радянської влади. За природне бажання жити у власній незалежній державі страждали тисячі українців; на безстрокове заслання був приречений кримсько-татарський народ; переслідувалися євреї; руйнувалися православні та уніатські храми; репресій зазнавали люди, які прагнули говорити правду; переслідувалися у «пролетарській державі» навіть прості робітники, які виборювали кращі умови життя і праці.

Український національний дисидентський рух умовно можна розділити на такі напрями:

1. Самостійницький. Цей напрям був найрадикальнішим і найполітизованішим, він базувався на досвіді ОУН-УПА, а тому найбільше переслідувався. Його найвідоміші представники: правник Л. Лук’яненко, історик В. Мороз (автор "Репортаж із заповідника імені Берії", "Мойсей і Датан", "Хроніка опору" та ін.), журналіст В. Чорновіл, учителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та інші, які виступали за незалежність України.
2. Національно-культурницький. Представників національно-культурницького напряму називають шістдесятниками. Критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. виступали за духовне і культурне відродження, зокрема національної самобутності, історії, традицій, мови; протестували проти русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції.
3. Правозахисний. На захист прав людини, за дотримання конституції і радянських законів виступали представники правозахисного напряму: генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Українські адвокати та юристи висвітлювали порушення безпеки і свобод людини органами влади та посадовими особами, надавали допомогу незаконно засудженим, відстоювали дотримання на державному рівні законодавчих основ, моніторинг діяльності правоохоронних органів та служб безпеки. Одним із таких об'єднань був "Громадський комітет захисту Н. Строкатої", а також Харківська правозахисна група (ХПГ). 
4. Релігійний. Релігійний напрям обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів тощо. Представники: священики В. Романюк, Й. Тереля, пастор Г. Вінс та інші. Радянська система активно пропагувала атеїзм. Хоча Російська православна церква (РПЦ) як інституція питань у КДБ не викликала — до 1960-х вона була повністю підконтрольна владі. Лише одиниці священиків-вільнодумців зазнавали репресій. Тут варто також згадати рух народників-традиціоналістів, які відстоювали споконвічні культурні і духовні цінності, проводили археологічні експедиції, збирали фольклор по селам, зберігали та відтворювали українські дохристиянські цінності, звичаї, традиції, старожитності. Можна згадати "Орден Лицарів Бога Сонця" Володимира Шаяна. Такі рухи та їх послідновники ще більше відстежувалися радянською владою, аніж УГКЦ і досить швидко фізично усувалися, адже мали чітко виражену етнічну національну складову. Через свою маргінальність та окремішність, вони були відносно слабо захищеними й ставали легкою здобиччю. Більшість їх лідерів або безслідно зникали, або емігрували за кордон.

Україна в ті часи була полігоном для випробовування КДБ різноманітних методів боротьби з інакодумством (чит. Психотронні банди і методички Кремля). У 1970-ті було скоєно ряд таємних вбивств: Алла Горська, Володимир Івасюк, Микола Зварич. "Топтуни", як їх тоді називали, чатували за дисидентами на кожному перевулку. Наприклад, за Горською та її чоловіком художником Віктором Зарецьким, встановили цілодобове стеження. Саме завдяки прослушці, вони дізналися про плани Горської - вона мала забрати у свекра, який мешкав у Василькові, швейну машинку "Зінгер".

Кадебісти знаючи подробиці зрежисерували все до найменших дрібниць. До помешкання її чоловіка Віктора спеціально заслали несподіваних "знайомих", які споїли його вином й у висновку на ранок Алла поїхала до свекра сама. Через кілька днів, 28 листопада 1970 року, її тіло знайшли у льосі біля будинку свекра, убитою одним ударом сокирою по голові, а самого 69-річного свекра з відрубаною головою на залізничній колії. У матеріалах справи написали, буцімто немічний пенсіонер сам убив невістку через особисту неприязнь. Насправді, це була хижацька помста радянських спецслужб за те, що Алла Горська розкрила таємницю - публічно оприлюднила факти масового розстрілу українських митців НКВС у Биківнянському лісі під Києвом.

Меморіальний комплекс "Биківнянські могили" в пам’ять жертв політичних репресій.

18 травня 1979 року повішеним у Брюховецькому лісі знайдено геніального українського композитора, естрадного виконавця, музиканта, автора "Червоної рути", українського "Джима Моррісона" - Володимира Івасюка. Слідство дійшло висновку, що Володимир нібито мав проблеми з психікою після лікування у Львівській обласній психіатричці й покінчив життя самоповішенням. Йому пришили клеймо "божевільний-самогубець". Насправді сліди на дереві, де він був повішений, а також на одязі вказували на те, що це була насильницька смерть. Обличчя було понівечене, без очей, все тіло в синцях, пальці поламані. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий. Молоду пару, які останніми бачили Івасюка перед його зникненням 24 квітня 1979 року і намагались за нього заступитись - невдовзі знайшли утопленими в Брюховецькому озері. Уже у наш час слідчим та судмедекспертам вдалося зібрати інформацію, яка свідчить, що Володимир Івасюк був замордований щонайменше двома співробітниками КДБ. Мало хто знає, що в Брюховичах на вул. о.Іздрика знаходилася катівня НКВС. Там нищили українську інтелігенцію.

Тоді ж була розпочата практика фабрикування кримінальних справ – за нібито зґвалтування, за хуліганство, за опір представникам влади, за зберігання наркотиків тощо. Саме в Україні репресії були найжорстокішими: перший табірний термін жінці за участь у гельсінському рухові (Ользі Гейко); перше застосування 187 прим. КК УРСР до жінки пенсійного віку – 75-річної Оксани Мешко; перше засудження жінки за те, що вона домагалася визволення чоловіка-політзека (Раїса Руденко).

Основна мета КДБістів була одна - максимально ізолювати дисидентів від суспільства, зробити їх персонами-нонграта, зацькувати, обмежити їх коло спілкування та знайомств, зробити всіх ворогами, відрізати від друзів та родичів, обрізати усі фінансові зв'язки, матеріальні засоби для існування. Деяких відправляли у вигнання за кордон з забороною повернення в Україну. Це була ще одна тактика, яку, починаючи з 1920-х років, постійно використовували в Радянському Союзі, коли потрібно було позбутися настирливих людей, які набридали державі. Фіксація настроїв розгубленості, пригніченості та дезорієнтації людей була у цей період чи не найважливішим завданням комуністичної влади.

У 1930-х московські кати винищили українське селянство і кобзарів, а в 1960-х взялись за високоосвічену інтелігенцію. Так, на їх місці сформувалася пустка - продажна, дріб'язкова, неосвічена та затуркана бидломаса, яка пристосовувалася до всіх влад й підігравала всім, хто давав роботу та гроші. З нації вільних, хоробрих, світлих, привітних і порядних українців створювалося стадо яничар-манкуртів, ласих до наживи і багатства, готових за вплив та владу погубити один одного.

В архівному документі УПА «Повідомлення про агентурну роботу НКВД і НКГБ» було визначено категорію осіб, які є піддатливими для агентурного завербовування радянськими органами та становлять основу агентурної мережі, а саме: «бувші комуністи та симпатики, агенти періоду 1939-1941 рр., продажний елемент (кар’єристи, спекулянти, злодії, проститутки), морально слабкий елемент (безідейні і безхарактерні), люди з важким матеріальним становищем, люди без документів (нелегали), працівники адміністрації, голови і секретарі с/р, учителі та особи, яких залякують мобілізацією на фронт, парохи, різноманітний немісцевий елемент».

Варто відзначити, що цій сатанинській НКВДистській системі було дуже важко протистояти наодинці. Хоч і кажуть "Один в полі воїн", але хто не мав достатнього тилу, хто не мав родини, не мав наставників у вигляді старожилів, не мав підтримки друзів - той дуже швидко вичерпувався і прогинався під натиском проблем, які накопичувалися лавиною. З особливо стійкими розправлялися дещо по-іншому, наприклад знаходили слабкі місця у їх родичів, тиснули на дітей, підсилали "медові пастки" і різні токсичні знайомства, проєктували сварки в родинах, руйнуючим таким чином стосунки всередині. Не підготовлені, слабенькі морально та психологічно, люди без внутрішнього морального компаса та стержня, просто не витримували цього й сім'ї розпадалися. Не рідко, на фоні зриву хтось чинив з собою суїцид або ставав пацієнтом "психушки".

Подібний тиск чинився на родину закарпатського дисидента Юрія Бадзьо. Він відчув на собі все - обшуки, звільнення з роботи, тиск на дітей, виклики до КДБ, концтабори і тюрми. Старший син Сергій довго не міг вступити до вишу. Дружину Світлану цькувала міліція за «неробство», хоча на роботу її після звільнення з Інституту феросплавів нікуди не брали. Потім був закритий суд, максимальний термін ув’язнення і відправка до політичного табору у Барашево – на Сибір. Але кадебісти не врахували одного - людських якостей та цінностей Світлани. Це була дуже вмотивована і психологічно сильна, стійка Людина. Поневіряння і жахи не зломили ні її, ні дітей. Вона навпаки бере і їде за Юрієм, з дітьми і важкими валізами, незважаючи на здоров'я. Справжнє щастя і рідкість мати таку ідейну та віддану половинку. Юрій Бадзьо вийшов на волю 9 грудня 1988 року й помер у 2018 році в Києві. В одному з інтерв'ю він сказав: "Удруге Росія нас зі своїх пазурів не випустить".

Юрій Бадзьо з дружиною Світланою Кириченко, яка була активною учасницею українського правозахисного руху.

Зустрічались й воістину унікальні поодинокі історії з хепі-енд, про які можна знімати голівудські фільми! Коли українські дисиденти несподівано вливалися в таємні націоналістичні кола, підпілля або іноземні розвідки, ставали подвійними, а то й потрійними агентами й майстерно роками водили за носа кдбшників, годуючи тих легендами й дезінформацією, проводячи в кінцевому результаті над московитами екзекуцію в стилі "Моссад", випробовуючи на них їхні ж прийоми і методички, а потім безслідно зникали десь в Аргентині або інших країнах, де їх ніхто ніколи не знаходив.

Методики НКГБ по відношенню до інакомислячих були різноманітними й базувалися не тільки на грубій тупій силі, а й на різних тонкощах та хитрощах, підступах й обмані. Кадебісти застосовували різні техніки когнітивного психологічного терору, сьогодні відомі як: гангсталкінг, газлайтинг, гостинг. У 2017-2018 роках один із засновників сайту The Interpreter Майкл Вейс опублікував у The Daily Beast кілька радянських документів під грифом «таємно». Це були брошури, присвячені роботі в КДБ і призначені для навчання співробітників відомства. У листопаді 2018-го The Interpreter зібрав їх в одному місці, додавши ще кілька посібників, які не з'являлися у вільному доступі раніше. У 2022 році Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом Служби безпеки України на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху опублікували оцифровані  посібники КГБ СРСР із підривної роботи проти націоналістичних рухів: українських, єврейських, білоруських, литовських.

В архівних розсекречених документах НКВС знайдено записи про так-звані "підставні групи", які маскувалися під УПА, що дозволяло їм вводити патріотів в оману й вступати з ними у контакт. За спогадами колишнього учасника однієї з таких спецгруп, що діяла в Демидівському районі Рівненської області: «Щоранку ми, як звичайно, молилися, віталися з вигуком «Слава Україні!» і відповідали «Героям слава!», співали «Боже великий, єдиний», розмовляли українською мовою. Ніхто не міг і запідозрити, що ми не бандерівці.». За спогадами ще одного колишнього члена спецгрупи НКВС, «головним завданням була не лише боротьба з українським національно-визвольним рухом, але й його дискредитація в очах самих же українців». Для цього члени спецгруп «одягали українські сорочки, шапки з тризубами, обов’язково вживали української мови. Вночі йшли до сільських хат і “вирізали” цілі сім’ї, при цьому розмовляючи українською. Як правило, одного члена родини залишали живим, щоби потім він розповідав про побачені звірства, які нібито вчинили бандерівці.»

Бачимо наскільки підступними і небезпечними були агенти КДБ, аж ніяк не такими, як їх іноді змальовують (безмозглими заляканими ваньками-чмонями), а радше вони свідомо скидалися на некомпетентних, аби їх недооцінювали. Насправді це були бездушні і холоднокровні м'ясники, психологи і актори, для яких людське життя нічого не варте. Просто ресурс. З таким ворогом було дуже важко боротися. Це зло у чистому вигляді як воно є.

Варто взяти до уваги, що на момент розвалу СРСР українське відділення КГБ УССР було одним з найпотужніших - мало відділи зовнішньої розвідки та контррозвідки, секретно-політичне, економічне, шифрувально-дешифрувальне, тюремне та мобілізаційне управління, службу зовнішнього спостереження, відділ виготовлення засобів тайнопису та документів для оперативних цілей (він же займався експертизою документів та почерків); відділ охорони керівників партії та уряду, підрозділ радіотехнічної розвідки.

КГБістів видавало лиш одне - фанатична, іноді аж параноїдальна, відданість своєму режиму, своєму ідолу-вождю. Проте недооцінка ворога - найбільший промах, який можна допустити у боротьбі з ними.

Сьогодні старі кдбшники нікуди не ділися, деякі з них просто "переобулись", а деякі "законсервувались" на пенсії, їх місце зайняло фсб, яке працює по тим же лекалам. Ось як свідчить британський журналіст Люк Хардінг, який працював в Москві для The Guardian у 2000-х роках:

"...Коли я приїхав до Москви у 2007 році в якості кореспондента The Guardian, я з подивом виявив, що подібні старі практики КДБ знову використовувалися. Безперспективні молоді люди в чорних шкіряних куртках переслідували мене на холодних московських вулицях. 

Окрім демонстративного стеження - швидше в стилі інспектора Клузо, ніж Джона ле Карре - шпигуни Путіна дали ясно зрозуміти, що вони прослуховували мій телефон. Наприклад, вони відключали телефон кожного разу, коли я хотів пожартувати про російського президента.

Протягом майже чотирьох років агенти ФСБ часто вривалися в московську квартиру, де я жив зі своєю дружиною і двома маленькими дітьми. Вони залишали якісь безглузді докази, щоб показати, що вони там були. Це могли бути відкриті вікна, відрізані дроти опалювальної системи. Вони могли видалити сімейні фотографії на ноутбуці, але найсмішніше - вони залишали підручник по сексу російською мовою біля мого ліжка..."

Радянська катівня була величезною машиною з широкою агентурною мережею, якою щільно всіяні різні країни світу. Під її "каток" потрапляли тисячі свідомих людей, які мислили креативно і не вписувалася в систему цінностей "совка" - де усе має бути сіро, монотонно, однаково, притрушено піском, на зразок Північної Кореї. Власне, саме тому радянський союз і називали - "Тюрмою народів".

Межі публічної та приватної сфер у цій "тюрмі" були розмиті. Суспільство ділилося лише на дві категорії - "героїв" та "ворогів", "бідних" і "багатих". Середнього класу не було. Люди боялися голосно заговорити на кухні, щоб не дай бог ляпнути щось не те і не потрапити в категорію "ворогів народу". Часто говорили не те, що думають, а те, що треба. Для конфіденційності телефонували один одному з вуличних таксофонів й не користувалися послугами таксистів, серед яких було чимало завербованих інформаторів. За кожен необережний чи необдуманий крок за тобою могла виїхати "чорна "Волга" й повезти на допит в слідчий ізолятор у кращому випадку. У гіршому - міг статись "нещасний випадок". На такому страху була побудована вся радянська система!

Людей залякували, звільняли з роботи, позбавляли громадянства, забороняли повертатися в Україну, відправляли на примусове "лікування" у різні заклади. Підставні лікарі зі школи КГБ свідомо заколювали дисидентів забороненими препаратами, а хронічні захворювання доводили до запущеного стану, щоб таким чином погубити здоров'я. Страшний біль і судоми зводили їх тіла, а їм казали: "Ви абсолютно здорові! Не хвилюйтеся. Це все ваш розум. Зробимо вам невеличкий укол і все стане добре.".

Пекельні кола "каталашок" пройшли: Віктор Боровський, Петро Григоренко, В'ячеслав Ігрунов, Володимир Клебанов, Богдан Ковгар, Зіновій Красівський, Анатолій Лупиніс, Борис Мамайсур, Ганна Михайленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Віктор Рафальський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Якубівський й десятки інших учасників визвольного руху.

Агентурна сітка КДБ-МДБ складалася з тисячі "сексотів" (секретних сотрудніков), розкиданих по всій країні. Практично у кожному місті чи селі - були свої резиденти, агенти, повідомлювачі і освідомлювачі ("шептачі"), які працювали на владу, збирали плітки, формували доказову базу й зливали зібрану інформацію своїм кураторам. Вони буквально знали, що робиться у кожній хаті, родині, церкві, у лісі та на полі. Приховати щось дисиденту в таких умовах було вкрай важко, а іноді неможливо. Домашні телефони неприкрито прослуховувалися. Досі зберігся вислів: "Навіть стіни мають вуха".

"Так, за нами стежили постійно. Тому намагалися щось важливе писати. Потім спалиш папірець, і доказів наче й не було. Я знала, що у всіх кімнатах були прослушки, дехто навіть знаходив. В КДБ знали, як чоловік спить із жінкою, що робить, що говорить, які гості приходять. І телефони прослуховувалися. У нас взагалі вдома він був відключений. А коли В. Чорновіл вийшов із в’язниці, то будинок, в якому ми жили, був оточений машинами. Коли нам потрібно було щось важливе сказати, ми писали і спалювали папірці. Коли проходили обшуки, майже нічого не знаходили, бо ми встигали важливе приховати. Конспірація була в усьому. В. Чорновіл багато всього тримав у голові.", - дисидентка, поетеса Атена Пашко.

"КДБ постійно слідкувало за моїм будинком та будинком Стефи Шабатури, бо жили поруч. Стояли автомобілі з антенами. Так, коли хтось приїжджав з Києва чи закордону, вони про це вже знали та підслуховували. Тому мені казали, куди саме приходити, бо ходити по крокам було затяжко для КДБ.", - шістдесятник Ігор Калинець.

Під щільний контроль потрапляли іноземці. Багато-хто ще пам'ятає "справу Добоша", яка пов'язана з бельгійським студентом українського походження - Ярославом Добошем, котрий підтримував контакт з українськими дисидентами і співпрацював з розвідкою ОУН. Вже повертаючись назад, сидячи у потязі №7 "Москва-Прага", 4 січня 1972 року о 21.20 його спинили на самому кордоні в пункті пропуску Чоп. І сказали: "Ми просто перевіримо ваші документи, й ви собі далі поїдете". Насправді він був знятий з потяга й заарештований - у нього конфіскували фотокопію “Словника рим української мови” політв’язня Святослава Караванського. Серед особистих речей Добоша також виявили номер телефону із підписом "Ігор Калинець", фотографії дисидентів Валентина Мороза та Василя Стуса, а також книги: Івана Дзюби "Звичайна людина чи міщанин?" (Київ, 1960), Богдана-Ігоря Антонича "Пісня про незнищенність матері" (Київ, 1967), Бориса Нечерди "Барельєфи" (Київ, 1969), Олександра Мироненка "Андріївська церква" (Київ, 1970) та "Соціологічні проблеми радянського суспільства". У подальшому радянські спецслужби використали "кейс Добоша" у своїй операції "Блок", щоби засудити українських дисидентів у колабраціонізмі з іноземною розвідкою та провести нові репресії.

Ярослав Добош читає під тиском КГБ заготовлену писульку про те, що нібито зізнається в своїй "антирадянській діяльності".

Неформалів, хіппі, бітників, металістів, брейк-дансерів, рейверів, шанувальників рок-музики теж дуже жорстоко пресували, причому без будь-якої серйозної причини - вони були аполітичними. Надзвичайно хоробрим вчинком було розгулювати з довгим волоссям у чорній футболці з англомовними написами десь по району. За це часто-густо здійснювалися, під прикриттям місцевих ментів, облави "гопників" - безпризорників-дітдомовців, деградованих малолітніх зеків, якими були забиті вулиці після Другої світової війни.

А усе тому що рок-музикантів вважали носіями "західної капіталістичної культури", якої пролетаріати боялися як вогню і проголошували ворожою. На металістів штучно здійснювали наклепи в суспільстві - клеймили "сатаністами", "наркоманами", "гомосексуалістами". Дістати тоді платівки навіть якоїсь іноземної поп-групи було проблемою, часто небезпечною, вже не говорячи про рок-музику. Меломани мусили зустрічатися один з одним в темних підземних переходах аби таємно обмінятися аудіокасетами. Те саме було й з іноземним одягом.

Звіт з доносу КГБ на музикантів і меломанів.

Преса і література - суворо цензурувалися, ставали інструментом пропаганди й використовувалися для погромних статей, наклепу і очорнення незгодних. Керівництво СРСР прагнуло однорідних потоків інформації, щоби створити відчуття "правди" в суспільстві. Джордж Орвел у своєму романі-антиутопії "1984" чудово описав цей тоталітарний режим.

Однак, будь-який тиск породжував ще більшу протидію. Такий вже закон природи. Незважаючи ні на що, дисиденти об'єднувалися в осередки (наприклад, Клуб Творчої Молоді (КТМ), Український культурологічний клуб (УКК)), збиралися на конспіративних квартирах (квартирники), обмінювалися досвідом. Займалися самвидавом/тамвидавом, розповсюджували агітаційні листівки, вели листування з дисидентами з інших країн (Чехословаччина, Польща, Прибалтика), збиралися на підпільних студіях звукозапису й створювали андерграундну музику і навіть намагалися вести нелегальне радіомовлення, щось на кшталт "Радіо Афродита". Для боротьби з іноземними радіостанціями радянська влада тоді використовувала потужні засоби «глушіння» радіосигналів (РЕБ).

У листівках дисидентів містилися заклики не вірити перебудові і керівництву країни, вимагати припинити звільнення з роботи, підвищити зарплатню, знизити ціни на продовольчі товари, зняти "залізну завісу". Листівки розповсюджувалися на стінах автобусних зупинок, магазинах, аптеках, державних будівлях, у під’їздах, лікарнях, метро, на автомобільних трасах.

Чимало поетів і письменників аби не потрапити під тиск використовували псевдоніми, друкувалися за кордоном, створювали власні митецькі школи. Також свідомо змінювали стилістику, аби під час стилометричної експертизи КДБ не змогло довести причетність. Так, в умовах деспотії і тоталітаризму формувалася КОНТРКУЛЬТУРА, яка мала чітко визначений національний корінь.

Знаковою подією стала прем’єра фільму «Тіні Забутих Предків» режисера Сергія Параджанова у кінотеатрі "Україна" в Києві, під час якої прозвучало вступне слово Івана Дзюби, який оголосив про масові арешти інтелігенції ("У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді"), і звернення В'ячеслава Чорновола та Василя Стуса до зали: «Хто проти диктатури – устаньте!». 

Спецповідомлення КДБ про проведення політичної акції під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків», 1965 р.

Цю подію розглядають як першу акцію відкритого протистояння тоталітарній системі, вона кардинально вплинула на подальший розвиток боротьби за незалежність і самостійність України. Усі троє були жорстоко переслідувані радянською владою: 

В'ячеслава Чорновола – звільнили з газети «Молода гвардія», а далі його чекали незкінченні ув'язнення і заслання. Після виходу на свободу працював чорноробом, вільний час присвячуючи роботі в Українській Гельсінській Спілці (УГС), ставши співголовою товариства (головою був Левко Лук'яненко).

У 1967-му в світ виходить дуже важливий збірник на 336 сторінок - «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)». У ньому зібрані матеріали про Першу хвилю арештів серед української інтелігенції 1965-1966: біографічні довідки про 20 політв'язнів цього «набору», їхні листи, звернення, літературні та художні твори. Чорновіл також включив до збірника списки в'язнів Дубравлагу (Мордовські табори) - учасників боротьби за незалежність України 1942—1954, а також українців, засуджених за релігійні переконання.

Книга стала доказом порушень прав людини в СРСР. Завдяки їй, про дисидентів дізналися за кордоном й почали звільняти їх з концентраційних радянських таборів та психіатрій через обмін на агентів КДБ. Так, за обміном на 75 агентів КДБ за кордон виїхали В. Буковський, Д. Шумук, Л. Плющ, П. Григоренко, В. Мороз. У подальшому Чорновіл був ув'язнений за цю книгу 3.08.1967 р., а 1968 р. удостоєний міжнародної журналістської премії (Велика Британія). Також він є співавтором книги "Хроніки таборових буднів".

В.Чорновіл у своєму офісі у Києві, 1989 рік. На робочому столі ноутбук Toshiba T1000.

4 серпня 1988 у Львові біля Львівського державного університету імені Івана Франка сталася визначна подія - відбувся мітинг, організований лідерами УГС, на який зібралося кілька тисяч осіб. Органи міліції КДБ, шоста рота спеціального призначення жорстоко розігнали його. На людей просто нацьковували собак, тягнули до автозаків за волосся й ноги, нещадно били, в тому числі жінок і підлітків. Цей день увійшов в історію Львова, як «кривавий четвер».

Мітинг у Львові влітку 1988 року біля Львівського державного університету імені Івана Франка.

На початку 90-х Чорновіл став помітним лідером в національно-визвольному руху України. Він переміг на виборах до Верховної Ради й Львівської облради. Потім обраний головою Львівської обласної ради. У грудні 1994 р. створив видання «Час/Time», яке виходило деякий час й англійською мовою. З 1995 року був членом української делегації в ПАРЄ. Став одним із керівників депутатської фракції Народного Руху України. Усе вказувало на те, що йому довіряв народ й в песпективі він міг стати Президентом України. Однак цьому не дали збутися. 25 березня 1999 року В'ячеслав Чорновіл загинув в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль — Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В'ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прессекретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Водія "КамАЗу" спочатку ув'язнили, а потім дивним чином амністували. Слідство закрило цю справу як "нещасний випадок", хоча досі чимало людей в Україні переконані, що це було політичне замовне убивство напереродні майбутніх президентських виборів. Похорон В'ячеслава Чорновола 29 березня 1999 року у Києві зібрав понад 200 тисяч людей з усіх областей України та продемонстрував наскільки значущою особою він був.

Івана Дзюбу – звільнили з видавництва «Молодь», виключили зі Спілки письменників України, у подальшому ув'язнили на довгі роки заслання, де він захворів на туберкульоз, але чудом вижив та дожив до 2022 року. І.Дзюба був автором памфлету «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який перекладено англійською, китайською, французькою, італійською мовами. Твір оголосили антирадянським, а за його читання і розповсюдження піддавали репресіям.

Василя Стуса – звільнили з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка і у 1972 році арештували (процес "Арештована Коляда", було заарештовано 19 українських інтелігентів, які святкували Різдво). Його чекала надзвичайно важка і трагічна доля. Стуса було заслано спочатку в мордовські, а потім магаданські концтабори. Він звернувся з заявою до Верховної Ради СРСР із відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Відбувши заслання, маючи вже підірване здоров'я, Василь Стус не здавався і приєднався до Гельсінської спілки з прав людини, а також вступив в міжнародний PEN-клуб, заробляючи собі на прожиття роботою на заводах.

Фактично, інтелігента, Генія, Цвіт Нації ізолювали від суспільства й намагались опустити до рівня чорноробочого, щоб таким чином принизити, позбавити сенсу життя. Але Стус - був незламним. І тоді його просто добили: у травні 1980 року Стус був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним РЕЦИДИВІСТОМ і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Він відмовився від призначеного радянським режимом йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самостійно здійснити свій захист. За це його вивели із зали суду і вирок зачитали без нього.

В концтаборі процвітала страшна дідовщина, збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами табірні наглядачі просто порвали. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації, Стус кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, його на цілий рік кинули у камеру-одиночку. Не раз потрапляв поет і в штрафний ізолятор (ШІЗО). У висновку, Стус був замордований жахливими умовами і нелюдським поводженням та 4 вересня 1985 року помер на чужині в таборі ВС-389/36 селища Кучино. Його поховали в с. Борисово Чусовського району Пермської області. У 1989 році його прах перепоховали у Києві на Байковому кладовищі - ділянка №33.

Щодо Сергія Параджанова, то більше жодного фільму рівня «Тіні забутих предків» йому не дали зняти, пришивши "гомосексуалізм" й засудивши до колонії суворого режиму, де він незважаючи ні на що не впав духом, а навпаки став моральним авторитетом серед арештантів. Після звільнення завдяки небайдужості міжнародних і вітчизняних правозахисників, Параджанов оселився в Грузії, Тбілісі. На жаль, жити в Україні йому було заборонено. До кінця життя за ним велося пильне стеження КДБ. Журнал «Екран» (Польща) за 1966 рік так писав про його шедевр: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній КУЛЬТУРНИЙ РИТУАЛ, у межах якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

Інші відомі представники українського дисидентського руху: Володимир Симоненко, Іван Світличний, Надія Світлична, Валентин Мороз, Зиновія Франко, Опанас Заливаха, Євген Сверстюк, Микола Холодний, Олесь Бердник, Мирослава Зваричевська, брати Горині, Василь Лісовий, подружжя Караванських, Ірина Калинець, Олекса Гірник та багато інших. 

Важко собі уявити, що усі ці люди пережили. А це були - кращі з кращих, еліта українців. Ось чому у нас немає інтелігенції. Ось чому немає толкових, дбаючих за народ, політиків, бізнесменів, науковців, президентів... Їх просто всіх зрізали під корінь.

Українське дисидентство - як справжній Гімн свободі, до якої завжди йшов український народ і йде сьогодні.

Українське дисидентство - як пам'ятник справжній Людині, яка йде шляхом честі та праведності.

Усе своє життя українські дисиденти боролися з авторитаризмом, більшовизмом, шовінізмом, тоталітаризмом та усілякою диктатурою, які за психотипом не є українськими й мали на меті повне знищення українського народу, геноцид нації.

Сама суть України, ще з часів Козацького Лугу, полягає у гаслі - "ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ", де ключове слово В-О-Л-Я.

Історія дисидентів - це історія небаченої мужності та героїзму, про яку ми повинні пам'ятати і переповідати нащадкам.

Слава Україні!
Героям Слава!

Читайте також інші наші матеріали:

• Психотронні банди і методички Кремля
• Розвідники народжені в Україні
• Інтерв'ю зі Степаном Бандерою 1954 року
• Олесь Бердник: послання до росії
• Катерина ІІ: ворог українського народу чи "засновниця" Одеси?
• Адольф Гітлер: що ховає історія найкривавішого диктатора
• ТОП-10 пам'ятників Тарасу Шевченку на Львівщині

© Портал SPADOK.ORG.UA